Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Це була мати.
Вона обняла Гольта.
— Ми щасливі, — сказала вона. — Роздягайся. Дві години тому подзвонив Франц і передав нам радісну звістку. Ласкаво просимо! Все приготовано. Можеш негайно покупатись. Чи спочатку попоїси?
У передпокої він крадькома розглядав матір. Як давно вони не бачились? Два з половиною роки. У її зовнішності не помітно було ані найменшої зміни. Час не лишив на ній жодного сліду. Фрау Гольт усе ще струнка, висока і ставна, як завжди, надзвичайно випещена і, як завжди, її посмішці бракувало тепла. Так, ця жінка, ця на диво красива жінка — його мати. Доротея Гольт, уроджена Реннбах. Зараз їй сорок років… «Пуделі — це щось нове, — подумав Гольт, дивлячись на цуциків, які з цікавістю обнюхували його чоботи, — раніше пуделів не було…»
— Отже, спершу ти попоїси, — сказала фрау Гольт. — Брі-гітта, сніданок готовий?
Дівчина чекала у передпокої біля входу в кухню. Гольт обернувся до неї.
— Брігітта? — запитав він. — Хіба не Лізхен вас звати? — Вона заперечливо похитала головою. — Колись усіх маминих покоївок, усіх до єдиної, звали Лізхен. Щоразу призвичаюватися до нового імені незручно, чи ж не так, мамо?
Фрау Гольт привітно усміхалася, навіть занадто привітно. Вона повела сина у вітальню. Гольт окинув поглядом персидські килими й меблі з червоного дерева. «Все, як колись, і в тому ж старовинному стилі», — подумав він. Гольт сів у крісло навпроти матері і випростав ноги, радіючи, що дороги й переповнені поїзди лишилися нарешті позаду.
Він — викапана мати. Та це була лише зовнішня схожість. В усьому іншому вони були абсолютно різні: в міміці, в жестах, в темпераменті, в швидкості мислення. Фрау Гольт забарна і в мові, і в рухах. Коли вона говорила, жоден мускул не здригався на її обличчі. Чи то усміхалась, чи то піднімала брови, — усе робилось якось усвідомлено, нарочито; мати завжди володіла кожним виразом свого обличчя. Сидячи, вона притискала лікті до тулуба і складала руки, мов співачка біля рояля. Всі її рухи були точно розраховані й якісь цілеспрямовані. Говорила мати тихо, зважуючи і чітко вимовляючи кожне слово. Була вона у світло-сірій шерстяній сукні строгого крою, з коміром під саму шию і довгими рукавами. За єдину прикрасу правив широкий гладенький золотий браслет на правій руці.
— Будь ласка, розкажи, звідки ти зараз прибув, — промовила вона. — В кінці року я написала твоєму батькові лист, але й досі відповіді не одержала.
— Звідки я прибув? — повторив Гольт. — Як тобі сказати? З табору військовополонених, з безлічі обхідних доріг. Краще про це й не згадувати.
При словах «з табору військовополонених» фрау Гольт обернулася до Гольта і пильно глянула на його перефарбовану уніформу.
— Ці речі найкраще спалити. Франц на перший випадок прислав тобі штани, пуловер і білизну. — Вона підняла вгору темні брови. — Нужі в тебе немає?
Він посміхнувся. «Щонайменше рік мати не знала, чи живий я… і ось… «Чи немає нужі?»
— Напевно цього сказати не можу, — відповів Гольт.
Вона пропустила повз вуха його іронію.
— Я гадаю, що ти якийсь час жив у твого… — Вона замовкла на півслові.
Брігітта принесла сніданок, поставила тацю на сервант, накрила низенький круглий столик, розставила перед Гольтом тарілки, поклала столовий прибор та серветку. На снідання був омлет з мармеладом. Гольта вразила кількість порцеляни і срібла. Брігітта поклала йому з срібного блюда срібним прибором частину омлету, відсунула блюдо і, прошепотівши: «Смачного», вийшла. Справді: «Смачного!»
— …у твого батька, — закінчила фрау Гольт почату раніше фразу, ледве зачинилися двері за покоївкою. — Він послав тебе до мене?
Не встиг Гольт відповісти, як у кімнату ввійшла тітка, сестра матері, на п’ятнадцять років старша від неї, висока, кістлява жінка з білим як сніг волоссям і різкими, мов витесаними з дерева, рисами. Посмішка, що відкрила два ряди бездоганних безсумнівно, вставних зубів, погано пасувала до скам’янілого, схожого на маску обличчя. Хоча вона й посміхалась, карі очі дивилися на Гольта холодно, майже вороже.
Він встав.
— Можеш сісти, — сказала тітка Маріанна низьким чоловічим голосом. — Бажаю приємного апетиту.
Гольт сів і продовжував їсти, відчуваючи на собі погляди обох жінок.
— Ти тільки поглянь, Тая, — вела далі тітка Маріанна. — Вернер — справжнісінький твій портрет!
Фрау Гольт не відповіла. її сестра кинула пильний погляд на сервіровку і тут же пошепки квапливо зауважила:
— Ця Брігітта ніколи не збагне, що не можна до омлету класти дві виделки. Le style c'est l'homme! [50]
50
Стиль — це людина (франц.).