Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Фрау Гольт причинила двері в передпокій. Потім вона нерухомо і прямо сиділа між своїх цуциків, що вже повискакували на диван.
— Ти не образишся на мене за відвертість?
Гольт вмить збагнув, що двері були відчинені і мати, мабуть, чула його розмову з Брігіттою. «Цікаво, про що ж вона говоритиме». Гольт посміхнувся.
— Будь ласка.
— Ти знаєш, я завжди дозволяла тобі робити все, що хочеш, — промовила фрау Гольт, чухаючи шию одному з пуделів. — Тобі дев’ятнадцять років, крім того, ти був у полоні. Я справді не заперечую проти того, щоб ти розважився з Брігіттою. Я тільки прошу тебе дотримуватись правил пристойності. У Маріанни вельми своєрідні погляди.
Ще трохи — і Гольт би вголос розреготався. Але раптом він збагнув смисл її слів. Він підвівся і підійшов до вікна. Стоячи спиною до матері, він думав: «Отже, вона не заперечує проти того, щоб я спав з Брігіттою, але я мушу це робити, дотримуючись правил пристойності, щоб не вразити цнотливість тіточки Маріанни!» Він чув, як мати додала:
— Сподіваюсь, ти не образився на мене за це зауваження?
— Анітрішечки, — відказав Гольт і обернувся лицем до неї. Він зреагував на її слова, всупереч своїм добрим намірам, з таким запалом і відповів на них з такою іронією, що фрау Гольт не могла цього не помітити. — Я вдячний тобі за твою неупередженість. А то я вже був злякався, що ти за розмову з Брігіттою знову звинуватиш мене, як колись, у «потязі до простолюду».
Фрау Гольт перестала гладити пуделя і, пряма мов свічка, заклякла на дивані, притиснувши лікті до тулуба і склавши руки.
— Я знаю, що поразка Німеччини змела багато суспільних бар’єрів, — промовила спокійно вона. — Твоє покоління, після всього, що воно зазнало, зрештою, колись поставить під сумнів традиційні форми способу життя, саме так і було після першої світової війни. Тому я не вбачаю нічого поганого в тому, що ти пофліртуєш з якоюсь дівчиною, яка в соціальному відношенні стоїть значно нижче за тебе. Але такі речі робляться потихеньку, принаймні без скандалів. Оце і все, що я хотіла сказати. Отже, твоя іронія недоречна. — Точно розрахованим рухом мати піднесла ліву руку. — З цим покінчено. До міри тобі Францові речі? Сьогодні ввечері він привезе ще два своїх костюми і демісезонне пальто. На завтра Маріанна викликала кравця. Мокка, облиш! — прикрикнула вона на одного з пуделів, що весь час злазив лапами їй на коліна. — Вернер, зроби ласку, випусти собак у сад.
Гольт пройшов передпокоєм у невеличку прихожу, що правила за гардероб, і відчинив надвірні двері. Собаки вискочили з будинку, майнули в закутані соломою і мішковиною кущі троянд. Якусь мить він нерішуче стояв і вдивлявся в сутінки. Потім також вийшов з будинку.
Він пішов уздовж безлюдної вулиці. Цуцики побігли слідом за ним. Гольт прогнав їх додому і повернув поміж віллами на північ, униз у видолинок. Обабіч дороги стояли старі каркасні будиночки, далі — великий селянський будинок нижньосаксонського типу.
Гольт зупинився на краю Еллергольцських боліт, що поросли жалюгідною вільшиною і тяглись далеко на північ, ген аж до пониззя Ельби. Швидко темніло. Гольт вдивлявся в туман, що повільно виповзав з болота, огортав присадибні ділянки і поглинав ліхтарі. Гольт змерз. «Чи й справді я повернувся сьогодні додому?» — запитував він себе подумки.
Перед віллою, оповитий туманом, стояв чорний «опель-супер». Брігітта відчинила і з легким докором промовила:
— Вас чекають.
Дядько Франц, Франціскус Реннбах, п’ятдесятидвохрічний бездітний вдівець, бездоганно вбраний, зустрів Гольта у вітальні з розкритими обіймами і довго тряс йому руки.
— Вітаю… вітаю… — кілька разів повторив він, — сердечно вітаю!
Гольт сів. Він з цікавістю розглядав цю сиву, життєрадісну людину, свого дядька, що назвався комерційним радником і з якого били джерелом енергія й ентузіазм.
Комерційний радник розпитував Гольта про безліч речей, був задоволений лаконічними відповідями, і коли якась відповідь йому особливо була до вподоби, жваво кивав головою з сивим, але ще густим, наїжаченим волоссям. Розкрилися двері в їдальню. Вечерю — подано. Всі рушили до столу.
Їдальня, з її темними шпалерами і дубовими меблями, була страшенно похмура. На одному із стільців з високою спинкою сидів між ріднею і Гольт. Брігітта прислуговувала біля столу. Знову проста їжа — салат з картоплі і чорний хліб — подавалася з заведеною тут парадністю. На срібному підносі всім рознесли кришталеві мисочки, в яких лежало по кілька кружалець червоного буряка або дві-три квашені цибулини. Картопляний салат був майстерно накладений на важке срібне блюдо і прикрашений кружальцями моркви, а отих приборів і столового начиння на столі лежало стільки, що його б вистачило для величезного банкету. Оскільки було подано два напої — пиво і мінеральна вода, то поряд з кожним столовим прибором стояло по два розкішних шліфованих бокали.