Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Гольт біг щодуху. Позад нього знову залунали постріли, він кинувся ниць на лід і поповз на животі. Раптом запала тиша — переслідувачі відстали. А ось перед ним нарешті й смужка очерету на західному березі.
Тут лід був чистий від снігу, мокрий і крихкий. Гольт ліз рачки, поки тонка крижина не тріснула, і він провалився обома руками, потім грудьми й обличчям і, зрештою, усім тілом. Його оповив смертельний жах. Одяг враз намок, але жах був холодніший за крижану воду і паралізував його. Гольт одчайдушно замахав руками, намагаючись пливти, та марно, тільки позбивав собі руки об уламки льоду. Він тонув. Захлинався. Ноги в’язли у бездонному мулі. Гольт мало не втрачав свідомість. Руки судорожно хапалися за очерет. І все ж, напруживши останні сили, він таки вибрався на мілину і виповз на берег. Сили полишили його.
Гольт довго лежав нерухомо, не відчуваючи нічого, крім рятівного спокою. Його долав сон, він впадав у забуття. Холодна дрож проймала все тіло, не даючи Гольтові заснути. Та ось її заступило приємне тепло, що розлилося по всьому тілу. Він не пам’ятав, як підвівся і хитаючись рушив вперед. Гольт ішов усе далі й далі, непоборний страх і знемога затуманили свідомість. Одежа на ньому обледеніла і хрустіла від кожного поруху.
Смужка лісу. Парк, вогні, вілли, сади. Гольт наткнувся на якусь огорожу, переліз через неї і впав у сніг з другого боку. Довго лежав. Потому сильний озноб ще раз вирвав його з забуття, він поплентався до будинку й загрюкав кулаками у двері.
Він нічого не міг второпати: медсестра, уся залита світлом, у білому халаті, в чепчику, світле волосся… Що це? Сновидіння, яке виринуло з пам’яті, — нереальне казкове, неземне. Дівчина сміється. Вона сміється, сміється. «А вам не до вподоби, що я віддаю перевагу Гольтові? Я завжди віддаю комусь перевагу. Та що це ви говорите? Вам треба спати, однак спробуйте помолитися…» Сестра Регіна! Гольта затрясло так, що зуб на зуб не попадав. Злякалася, побачивши його? Впізнала?
— Допоможіть мені,— попросив Гольт.
Сновидіння зітхнуло, відійшло вбік, розпливлося в світлі.
Круті східці ведуть усе вгору й вгору, на горище. Шепіт: «Тихо!» Так, тихо, озеро близько, тихо повертається ключ, тихо клацає замок, палата, світло.
— Сестра Регіна, — промовив Гольт.
— Мене звуть Марія, — сказала вона. — За десять хвилин прийде нічна зміна, і я буду вільна. — Вона замкнула його. Він чув, як віддалялися її кроки.
Гольт машинально роздягнувся, взяв з вішалки над умивальником рушник, заходився розтиратись, знесилів, сів на стілець, задрімав, проте холод вирвав його з напівсну. Біля залізної пічки лежали купа вугілля й дрова. Він став навколішки і розпалив пічку, викрутив над тазом одяг. Усе це робив несвідомо. Потім, тремтячи від холоду, заліз у постіль. І тіло його, і думки задерев’яніли, він провалився в сон, мов крізь тонку кригу, і прокинувся від смертельного жаху. Сестра Марія ходила по кімнаті й розвішувала мокрі речі. Потім навшпиньки підійшла до ліжка. Вона побачила, що Гольт не спить, і мовчки, знітившись дивилася на нього.
— Сестра Регіна, — промовив він.
Вона похитала головою.
— Мене звуть Марія.
Він кивнув.
— Гаразд, Марія. Ви не впізнаєте мене?
Вона підійшла до пічки і поставила чайник.
— Адже ви доглядали за мною в Словаччині!
— Ви з кимось мене плутаєте, то була не я, — холодно відказала вона.
— Це були не ви… — повторив він, не відриваючи від неї погляду, — так, так, ми всі були не ми, тепер ми всі не ті, ким були раніше, ми взагалі були не ми, це справді так… — Він заплющив очі. — Ми ще тільки мусимо нарешті стати самими собою.
Вона намацала його пульс.
— У вас гарячка!
— Ні, не гарячка! — заперечив Гольт. — Я бачу сон, але я не сплю. Скажіть, де я!
— У Ратцебурзі,— відповіла вона.
Чайник на пічці зашипів. Сестра Марія приготувала чашку настою з м’яти і подала її Гольтові. Він підвівся. Пив маленькими ковтками, йому стало жарко.
— А ви? — запитав він. — Як ви опинились тут? Адже ви хотіли повернутися додому, в Шверін, і там чимось зайнятись.
— Я не з Шверіна, — терпляче пояснила вона, беручи у нього з рук порожню чашку. — Я з Гамбурга. Мій дім розбомбило. Батьки загинули під час нальоту.