Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Русь здавна була шалена (неистова, московською мовою) і добра. Сердечна і співчутлива, й жорстока була на всіх рівнях — від царя-батюшки і до останнього холопа.
Всі були жорстокими і... добрими.
Добрими і... жорстокими.
Убивали царі (як би ми сьогодні сказали, політичних своїх противників) і чернь була під стать їм, жорстокою. Особливо коли бунтувала. А бунтувала Русь завжди, в кожному столітті, ллючи кров, як воду.
Особливо жорстокими, прямо нелюдями, були релігійні фанатики, яких на Русі теж жаліли і вважали таких божевільних-фанатиків навіть святими і чудотоворцями.
Нині у всіх довідниках написано, що старообрядництво (розкол) — релігійно-суспільний рух у Росії XVII ст., спрямований проти офіційної православної церкви. Виник у зв’язку з реформою Руської православної церкви, здійсненої патріархом Никоном. З метою усунення обрядово-догматичних розходжень з грецькою православною церквою (виправлення богослужебних книг, уніфікація обрядів, запровадження проповіді тощо — звичайна справа).
Розкол почався з того — на рівному місці, — що патріарх Никон заборонив «двоеперстие». Себто хреститися двома перстами (пальцями). А натомість уводилось «троеперстие», хреститися треба було трьома перстами (пальцями) — всього лише.
Що зчинилося!.. «Ревнители», «боголюбцы» виступили проти нововведення (троєперстія), як і взагалі проти усієї реформи. А самого Никона оголосили «латинником», предтечею... антихриста.
Протопоп Аввакум заявляв, що «всякий, крестящийся тремя перстами, будет мучен огнем и жупелом». (Бояриня Морозова, теж осатаніла прихильниця «двоеперстия», навіть коли її везли на люту кару, піднімала тремтячу руку, з останніх сил показуючи два перста.) Лідером старообрядців став затятий протопоп (старший піп) Аввакум, фанатик, який у своїй боротьбі з Никоном втратив будь-яку уяву про реальність. У відстоюванні старої віри, і зокрема «двоеперстия», Аввакум втратив усе людське, перетворившись на жорстокого самодура, якого і світ не бачив, на якогось жахливого звіра в образі людини, по суті, ката російських селян, адже змушував їх, аби вони на знак протесту проти реформи Никона самоспалювали себе. Людське життя для нього нічого не важило. Хай воно горить у вогні, аби було так, як ухвалив протопоп: щоб хрестилися не трьома, а двома перстами!
Протопопа вмовлятимуть вселенські патріархи, які навесні 1667 року приїдуть до Москви, але протопоп «во всем упорствовал».
Він закликав осатаніло: на знак протесту проти нововведень патріарха Никона, а також проти його «троеперстия» всі мають... самоспалюватись.
Темне і затуркане селянство дрімучої Русі повірило божевільному протопопу і почало кидатись у вогонь. Самоспалювань із року в рік збільшувалось і збільшувалось, стаючи чи не масовим явищем. У вогні люди гинули сотнями й тисячами. Лише у 1687 році в Палеостровському монастирі себе спалило близько двох тисяч селян.
«Неистовый» протопоп Аввакум, якого чомусь називали святим і чудотворним, невтомно з піною у рота закликав (вимагав, вимагав, вимагав!) селян побільше (побільше, побільше, побільше) себе спалювати на вогнищах.
У «Послании к некоему Сергию» Аввакум писав: «Наипаче же в нынешнее время в нашей России сами в огонь идут от скорби великая, ревнуя по благочестии, яко вдревле апостолы: не жалеют себя, но Христа ради и Богородицы в смерть идут». У цьому ж посланні розповідав про одне з таких масових самоспалень: «Брате, брате, дорогое дело, что огонь посадят: помниш ли ты в Нижегородских пределах, где я родяся живал, тысячи з две и сами миленькие от лукавых тех духов забежали в огонь: разумно они сделали, тепло себе обрели, сим искушением тамошняго искуса утекли». Протопоп радив Сергію: «Что ты задумался? Не задумывайся, не размышляй много, пойди в огонь. — Бог благословит. Добро те сделали, кои в огонь забежали...»
Тільки у 1675—1695 роках було зареєстровано 37 «гарей» (тобто самоспалень), під час яких загинуло не менше 20 000 чоловік.
Аввакум — «святий чудотворець», став першим і майже єдиним проповідником масових суїцидів у світових релігійних віруваннях. І сам пішов в огонь, закінчивши у ньому 14 квітня 1682 року своє люте життя.
Зібралося багато народу. Аввакума і кількох його прихильників привели до міста страти. Їх ніхто вже не вмовляв зректися свого безуму.
Кати прив’язали засуджених до чотирьох кутків зрубу, завалили його дровами, берестою і підпалили.
Востаннє з полум’я висунулася рука безумця і фанатика і показала на пальцях, що треба хреститися не трьома пальцями — двома...
Вогонь лютував на Русі, кров лилася — винна і невинна. Це, зрештою, за фанатизма не мало значення. Минали століття і століття, як століттями і століттями не кінчалися ті убивства, які ми сьогодні називаємо політичними і коріння яких ховається там, у далекому минулому, на мальовничих ухилах Дніпра, на так званій Аскольдовій могилі.