Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Характерник! Істинний характерник, чаклун і чародій! А по-московськи колдун! Його на палю наштрикнули, а він... Щось про себе наспівує. Про козаків своїх, про долю козацькую... Не інакше, як то він очі відводить — що буцімто на палі сидить. Бо хтось інший на палі сидить, а він, анахтема, десь уже на коні своєму вороному гасає, проти царя-батюшки нові бунти замишляє, людей воровських біля себе гуртує...
І то була правда.
Не було на палі отамана Івана Заруцького. Хоча то його підняли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою на тім гостряку, і він тоді сказав:
— Ох і високо підняли ви мене у своїй Москві, вище як свого царя...
Кажуть, що він промучився на палі дві ночі й один день, але то... То не він. Їй-бо. Бо з ним, справжнім отаманом Заруцьким, таке лучилося... Як тільки-но поплив перед ним кривавий туман, що закрив і Москву-ріку, і увесь царський град, як спалахнула у його вічу червона пожежа, так коник вороний і вигулькнув з тієї пожежі, у якій Москва потонула, і примчав до отамана — грива розвівається, з ніздрів огонь виривається, а сам він ірже, землю копитами б’є. Мить — і отаман опинився на конику вороному з вірною шаблею-подругою в руці і полетів на Україну свою милу, до козаків — побратимів своїх...
А хто в муках дві ночі й день на палі конав — невідомо. Характерник! Істинний характерник! Якому й смерть ніпочім. Десь він гасає на своєму конику вороному й досі, як то й належить справжньому козакові...
Так завершив свої земні дні один з видатних українських (запорожці) та російських (донці) козаків — Іван Микитович Заруцький, який нині в енциклопедичному виданні «100 великих казаков», серед таких, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Дутов, Каледін, Мамонтов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов і багато-багато інших, більш чи менш знаменитих.
І посідає він у цій плеяді п’яте місце.
В УРЕ йому рядків, звичайно ж, не знайшлося. У відповідному томі (4, ст. 216) вміщено біографічну довідку про іншого Заруцького, Атанасія Олексійовича (помер між 1720—1723 pp.), письменник, протопіп, чиї проповіді (про це в енциклопедії повідомляється з гордістю — знай наших!) «слухав Петро І».
А потрапив він до УРЕ завдяки своїм віршованим панегірикам, написаним «на похвалу Петрові I», якому послужливий письменник подарував свою рукописну книжечку «Хлеб ангельский, на крестном жертовнике испеченный»...
Р. S. Постскриптум до п’ятої повісті
СВІДЧЕННЯ ГОЛЛАНДСЬКОГО ПОЕТА ЕЛІАСА ГЕРКМАНА. «ДЕЛО ПРОЧНО, КОГДА ПОД НИМ СТРУИТСЯ КРОВЬ»
Другим іти на плаху, сиріч на шибеницю, випало тому, хто сам ще не так давно навчився ходити, — сину «ворухи», Марини Мнішек, якого прозивали — на офіційному рівні — і «воренком», і «выбледком», якому на час страти ще й не виповнилося повних чотирьох рочків. По причині свого малолітства він не розумів, що таке страта. Добре це чи ні... Може, навіть і добре, що він перед тим, як петля обвиється навколо його шийки, не встиг усвідомити, що з ним чинять дорослі дяді...
«И Ивашко за свои злые дела и Маринкин сын кажнен...» — це із зізнання Федора Желябужського, якого Москва направила послом у Річ Посполиту.
«И Ивашко за свои злые дела...»
Звичайно, в козацького отамана Івана Заруцького, який виступав проти московського уряду і намагався посадити на трон у Кремлі російську (російську, а не чиюсь іншу) царицю Марину, ще можна знайти «злые дела». Та ще з точки зору Кремля.
Але які такі «злые дела» можна було знайти в Івана, сина Марини Мнішек, якому ще не виповнилося чотири роки?
Уся вина цієї безневинної дитини (а в такому віці всі діти за віруваннями наших предків є янголятами) полягала в тому, що матір’ю його була цариця Марина, яка програла трон, а батьком самозванець і претендент на руський престол, невідомо хто насправді, але відомо, що Лжедмитрій II.
Вся трійця — мати, батько і син, — титулувалися так: «Государь царь и великий князь Дмитрий Иванович всея Русси, и государыня царица и великая княгиня Марина Юрьевна всея Русси и царевич и великий князь Иван Дмитриевич всея Русси».
(Іван Заруцький і прийняв свою жахливу смерть тільки тому, що діяв від імені цієї монаршої трійці.)
«Чотирирічного сина Марини стратили — його публічно повісили» — це із статті «Воренок — сын Марины Мнишек».