Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Приносячи ув’язненій раз на кілька днів воду та якогось сухарика — як то їй було дозволено, — вона жалісливо дивилася на Марину і підбадьорливо шамкотіла беззубим ротом:
— Тримайся, жіночко. Кажуть, ти цариця, але ти — раба Божа. А по Божому промислу земна дорога до Царства Небесного пролягає через скорботи. Тому Господь сказав до Адама: «Ти в скорботі будеш... усі дні свойого життя».
Піднімала довгий скрючений палець і, шморгаючи гострим носиком, повчально казала Марині:
— Щоби ми змогли довести нашу до Господа любов вірну і досягти спасіння, треба спокутувати свої гріхи перед Ним. Кайся, блуднице, і грішнице превеликая. Господь через хвороби й страждання очищає душу в огні Духа Свого Святого. Апостол Петро застерігає: «Не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробування... Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, тіштеся, щоб і у з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись...»
Марина ловила себе на тому, що уважно прислухається до порад старої і, здавалося б, уже ні на що не придатної черниці, а слухаючи її, забуває де вона і що з нею, і їй тоді легше, наче під натиском слів тієї черниці страждання од неї відступають.
— Яко в муках народжується дитина, тако через страждання заради Бога, зі світу тлінного, тимчасового, у світ духовний й вічний переходить людська душа... Себто задруге народжується. Блаженні ті, хто вмирає в Господі, учить нас святий Іоанн Богослов. Вони від праць своїх заспокояться... Страждання — це людська доля. Хоч ти йдеш спасенним шляхом, хоч одержуєш від Господа покарання за своє нечестя...
І ще застерігала: у тому, що людина приймає в свою душу зло та грішить, винна сама людина. Бо вона, користуючись даною їй Богом свободою у виборі духа-наставника, часто обирає не Бога, а сатану.
І кричала, здіймаючи довгі кістляві руки до низької стелі келії:
— Покайся, грішнице і блуднице! Впади перед Богом! Ти прийняла у душу свою не духа Божого, а сатану. Сатану! — тряслася, бризкаючи слиною. — Маєш його вигнати з себе! Тебе чекає геєна огненная! Геєна, а не Царство Небесне, не рай Божий. Кайся і спокутуй свої гріхи! Мусиш до Бога піти очищеною. Але — квапся! У тебе дуже мало залишилося днів, а тоді настане перед тобою вибір: або в геєну йти, або до Бога!
Згадуваний уже тут руський посол у Речі Посполитій Федір Желябужський (колишній підданий Марини Мнішек, городовий воєвода калузького царя Дмитрія Івановича), повідомляючи польську владу, що хоч син Маринкин і «кажнен» (страчений), але сама Маринка не була страчена. Вона, мовляв, «на Москве от болезни и с тоски по своей воле умерла...».
Пізніше в Річ Посполиту без будь-якої незручності чи ніяковості та сорому передадуть, що Маринка померла «с тоски по своем выблядке».
(Згодом, правда, з’явиться поговір в ранзі плітки, що, мовляв, чотирирічний царевич Марини Юріївни насправді врятувався (неодмінно дивом) і нібито живе у дворі литовського канцлера. Як виявиться вже у 1640 році, того самозванця звали Іваном Лубою, але з того «дива не вийшло пива». На ще одного царевича, «дивом врятованого», ніхто уваги не звернув і справа ця, як кажуть, згасла, не принісши ні шкоди, ні смути.)
Але повернемося до донесення Федора Желябужського. Повідомляючи, що Марина Мнішек померла «с тоски по своей воле», посол далі додає одну красномовну фразу: «...а государю было и боярам для обличенья... надобна она жива».
Себто для викриття її «злого умислу» царю і боярам потрібно було, аби Марина Мнішек залишалася живою, — щоб її перед миром викрити і засудити яко злочинницю.
Чи справді збирався уряд Москви зберегти життя цариці Марині для того, аби потім влаштувати над нею публічний суд? І для цього її було відправлено з Москви до Коломни... На той час, поки буде готуватися над нею суд.
Чому суд? Та ще публічний? А тому, що її тоді вважали (та й нині ще деякі історики вважають) головною причиною всіх бід, що прийшли до Росії під час Смути, всього зла, що відбулося в Руськім царстві-государстві під час усе тієї ж Смути. Тож суд мав бути показовим — на острах іншим.
Арсеній Єлассонський так прямо про те й писав: це вона, Марина Мнішек, «послужила причиною всіх бід, як колись Олена для великого міста Трої».
Пригадуєте Олену — найчарівнішу, за давньогрецькими міфами, жінку, дочку Зевса? За порадою Одіссея, який теж до неї сватався, численні женихи, від яких Олені не було відбою, поклялися визнати її вибір і завжди її захищати. Олена повінчалася з Менелаєм і народила Гермону. У спірці трьох богинь за яблуко Еріди Олена була обіцяна Афродітою Парісу — він і завіз її до Трої. Після його загибелі Олена стала жоною Дефіоба. А після падіння Трої вона повернулася додому у Спарту. А вже звідти після загибелі чергового коханця (скільки їх у неї було!) втекла на острів Родос, де й була вбита.