Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Що відбулося потім — після страт отамана Заруцького та царевича Івана? Чи була й Марина слідом за ними страчена, а чи вона померла своєю смертю? (Хоча яка смерть у двадцять шість років? У жінки, яка здорова і ніколи не хворіла?) Чи праві польські автори, які стверджували, що Марину Мнішек утопили — «посадили під лід»? Чи стратили якимось іншим способом — московські царі у цьому були зело винахідливими. Точної відповіді немає й досі.
А страта — смертна!!!— та ще «с пристрастием», сиріч з нелюдськими тортурами, на які тільки й здатна була людська фантазія, Марині Мнішек у 1614 році, поверженій цариці, «світила», як кажуть, «на всіх законних підставах» — тим, хто замахувався на трон, іншої кари, як смерть, і не передбачалося. І неодмінно страта на миру. В науку іншим.
І «світила» їй не одна смерть, а кілька — на вибір. Наприклад, повішення (учасників бунтів і повстань на Русі традиційно вели до шибениці), утоплення, спалювання живцем (тим паче, Марина була оголошена «відьмою» та «чаклункою» («колдуньей»), а таких на Русі — і в Європі теж — спалювали без зайвих слів!), четвертування... Остання кара годилася за зневагу царя, замах на його життя, за зраду і самозванство. За останнім звинуваченням Марині така кара цілком підходила, адже вона була оголошена самозванкою.
Залишалося ще садіння на палю, проте цей варіант щодо Марини не розглядався — злочинниця все ж таки була жінкою. Та ще й вінчана на царство самим патріархом в Успенському соборі Кремля — як таку посадиш на палю?
Але — карати смертю. І — негайно. Про це було вирішено на найвищому рівні у самому Кремлі. Ось тільки щодо виду страти було кілька пропозицій — повішення, утоплення, спалення живцем, четвертування. На чомусь одному так поки що кремлівські бояри не зупинилися. Не було єдиної думки і з приводу того, чи публічно стратити Марину Мнішек, на виду у всього миру, — за це була більшість бояр, — чи не афішуючи се діло, а потай, тихо та непомітно? І так само — тихо та непомітно — її потім зарити. А все тому, що вона була вінчаної царицею — як таку публічно поведеш на шибеницю, коли їй ще не так давно на вірність присягали бояри-дворяни і взагалі вся Москва?
Гадали так і сяк, перебирали всі варіанти і способи страти і не могли зійтися на чомусь одному. Зрештою, рішення, яке прийняли бояри, так і залишилося загадкою для історії — і по сей день.
Автор «Нового літописця» свого часу повідомляв, що «...Маринка (після страти Заруцького та її сина) умре на Москве». Як — «умре»? Насильницькою смертю чи своєю? І як розуміти й тлумачити оте — «умре на Москве»? Адже відповідь може бути двояка: вона померла у самій Москві і що це сталося на Московщині. У Підмосков’ї, наприклад.
Арсеній Єлассонський у своїх «Мемуарах из русской истории» (ст. 204) пише, що Марина Мнішек «спустя несколько дней» (після страти сина) «была предана неизвестной смерти». Все-таки була «предана смерти»? Чи їй «допомогли» померти буцімто своєю смертю?
Думка істориків уже наших днів:
«Знаючи порядки того часу, можна припустити, що швидше всього Марині Мнішек допомогли померти, ув’язнивши її в темницю і виснажуючи голодом. А в неї вже не було сили чинити опір і чіплятися за життя».
Після привезення до Москви її розлучили з сином, правда запевнивши, що государ не буде його чіпати. І навіть гарантує йому недоторканність — було й таке. Ув’язнили матір в Іванківському монастирі. Там були келії не згірш тюремних. До неї в тім монастирі катувалася ще одна цариця, пострижена в черниці, — Марія Петрівна, колишня жона колишнього царя Василія Шуйського, убивці царя Дмитрія, — там їхні вдови й опинилися чи не в один час. Руські монастирі від самого свого заснування завжди відзначалися суворими порядками, міцним наглядом за неугодними і були чи не надійнішими за в’язниці.
Ще раніше в Іванківському монастирі померла й одна з жінок царевича Івана Івановича, сина Івана Грозного, Параскева Михайлівна з роду Солових. (Не дивно, що пізніше саме в той монастир буде посаджено і найбільшу злодійку серед руського жіноцтва поміщицю Салтичиху.)
Марину Юріївну утримували в прибудові, що звалася «застенком», до кам’яного соборного храму Усікновенія глави Іоанна Предтечі, — найпохмуріше і найлютіше місце монастиря, з яким і справжня в’язниця не могла позмагатися. Ті, хто туди потрапляв, — переважно жінки, які чимось провинилися, — до життя вже ніколи не поверталися, і як скінчувалися їхні земні дні, того вже ніхто не знав.
Звідти, як казали, для ув’язнених була одна дорога — пряма і широка, але — на небесі, до Бога.
— Творець відбирає до Себе ті душі, які витримали Його випробування, ожили в любові Його ще на землі, — сказала Марині стара немічна черниця, що якимось ще робом трималася в цьому світі.