Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Епоха сталінського соцреалізму стала втіленням такої національної ситуації, коли страх переслідування був занадто сильним, а втеча до ідеалізованого об’єкта набула надмірних шизоїдних масштабів, оскільки ідеалізований материнський об’єкт став символічно спотвореним замінником: не Україна як вітальне материнське тіло, одухотворене трансцендентною мужністю (архетипним Богом-отцем), а сталінський Радянський Союз як маскулінізована патріархальна структура, що у своїй глибині приховує імперський матріархат. Як відомо, «при втечі до неасимільованого ідеалізованого об’єкта стають неминучими подальші процеси розщеплення всередині Его. Відбувається це тому, що одні частини його намагаються злитися з ідеальним об’єктом, у той час, як інші намагаються справитися з внутрішніми переслідувачами»[1424]. Тому український соцреалізм розгортався як пригнічений психоз, що проектувався через псевдоедіповість, тобто патологічну едіповість, яка обожнювала батьківські фігури Леніна і Сталіна на основі архетипної потреби монотеїзму. На цій неадекватній основі за імперського тоталітаризму гальмується розвиток національного характеру, оскільки суб’єктно-об’єктні моделі набули патологічного прояву, коли національне лібідо переносило своє архетипне державницьке бажання на ідеалізованого диктатора. Тому в епосі соцреалізму національний характер пережив себе перверсивно підкореним і залежним. У цей час сосюринське «Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну» сприймалося як божевільний прорив національного характеру, що одержимо прагне віднайти втрачену національно-державну істину. Отже, імперський тоталітаризм і його символічна проекція соцреалізм паразитували на національній архетипній монотеїстичній традиції, з допомогою якої міфологізувався соціальний світ. Антипсихологізм соцреалізму мав означати, що в національному світі неможливий психорозвиток незалежного характеру. Тому інтерес фокусувався не на самопізнанні, як моделював пізнання національний філософ Г. Сковорода (за логікою: пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світ), а на химерній реальності, яка видавала бажане за дійсне. Відповідно динаміка розвитку українського суб’єкта не осмислювалася наслідком психорозвитку характеру, як це відбувається у повноцінній творчості з активізованою суб’єктністю, а відсилала до нереальних подій, які формували соцреалістичний епос.

Сталінізм виявив батьківський комплекс української інфантильної маргінальності: у «Прапороносцях» Гончара національно-державницьке бажання постало у формі спотвореного замінника, яким може стати національний тоталітаризм або фашизм на основі національної несвідомості.

Відсутність авторитетного батька на кризовій стадії психоісторії може проявлятися у творчого суб’єкта по-різному: через садоавангардистську боротьбу з класиками, зокрема з авторитетністю Шевченка, або через пошук духовної самоідентифікації — цим шляхом пішов З. Фройд. На початку самоусвідомлення він зрікся не тільки батьківського прізвища (З. Шломо), а й фемінного батька, однак у його світогляді нарощувався принцип реальності, а не принцип насолоди (як в українських романтиків), що дало йому змогу збагнути небезпеку національного батькозречення, тому Фройд віднаходить ідеального «батька» в національному релігійному світі й ідентифікує себе з духовною мужністю Мойсея. Подібним шляхом іде свідомий український суб’єкт, що проявилося у творчості П. Куліша, І. Франка, В. Винниченка, В. Стуса, які відновлювали батьківський код мужності на основі потягу до трансцендентного.