Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

За психологікою російського класичного канону, що сформувався на основі кастраційного імперського романтизму О. Пушкіна, витворилася колоніальна канонізація-міфологізація в українській літературі Т. Шевченка, що мала приховувати усвідомлення динамічного психорозвитку української літературної свідомості у класичному циклі. Крім того, несвідоме українське народництво, перебуваючи в ідеологічній тіні російського, накинуло на образ Шевченка небезпечно загрозливу маску печального кастрата. Міфологізація Шевченка несвідомо фіксувала ерогенний мазохістський комплекс в українському світі, бажаний для садомазохістської російської імперської психополітики. Імперська фіксація на кастраційному романтичному комплексі батьковбивця створила модель колоніального розуміння історії української літератури.

З допомогою більшовизму імперська система мала на меті знищити основу української державності — аристократичну монотеїстичну традицію як релігію праотця. З цим механізмом колонізації була пов’язана руйнація української сім’ї. Адже, як зазначав З. Фройд, релігійний феномен є поверненням в національну пам’ять давнозабутих подій в праісторії загальнолюдської сім’ї. Відповідно національна сім’я (через духовну авторитетність батька і матері) захищала код традиції.

У зв’язку з проблемою принципу реальності в психоісторії української літератури потрібно зробити актуальний для духу часу зсув нашого національного самоусвідомлення з «архетипу сина» на «архетип батька». Тому пропонується такий проект психоісторії, який тісно пов’язаний з цим зсувом в бік подоланої едіповості. Адже у структурі основоположних систем романтизму і реалізму в психоісторії української літератури наявний традиційно центрований романтизм і маргіналізований реалізм, що відображає колоніальний статус української літератури через центрування материнського начала і маргіналізацію батьківського. Недостача батьківського коду мужності у національній психоісторії веде до колоніального статусу і відповідної перверсивності за актуалізованого імперського психологічного експерименту як маскулінізації суспільної структури, коли виникає потужна загроза для існування імперії з боку творчого національного суб’єкта. У зв’язку з едіповою синівсько-батьківською проблематикою можна виокремити такі цикли у психоісторії новітньої української літератури:

1) класичний цикл, який завершується класичною едіповістю;

2) модерний цикл, який починається на минулому порубіжжі і деформується на основі історичного імперського постмодернізму у формі більшовизму, формалізму й соцреалізму, завершуючись псевдоедіповістю;