Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Слід також відмітити, що весь період середньовічної історії Криму характеризується цілковитим пануванням у степовій частині півострова кочових народів: гунів, тюркютів, хозаро-болгар, печенігів, половців, татаро-монголів. Родючі гірські долини та прибережні території в той же час займало осіле населення, досить різне за своїм етнічним складом, що перебувало під сильним культурним впливом Риму, а потім Візантії, Генуї і Золотої Орди.

Незважаючи на те що середньовічні пам’ятки Криму привертають увагу вчених більше двохсот років, в їхній історії ще багато білих плям. Письмові джерела слабо і нерівномірно висвітлюють історію Таврики. З огляду на це особливого значення набувають археологічні дослідження, насамперед роботи останніх років, що містять принципово нові матеріали[816].

Етнополітичні процеси, що відбувались у Північному Причорномор’ї в III—V ст. н. е., значною мірою торкались і Криму. На цей час письмовими джерелами засвідчено проникнення в Північнопричорноморський регіон різних германських племен[817]. У більшості випадків джерела відмічають готів, що очолили союз племен, який досяг найбільшої могутності наприкінці IV ст. Крім готів у Північне Причорномор’я потрапили й інші варварській племена північного та західного походження. Ймовірно, на заключній фазі «скіфських» («готських») війн (наприкінці 60-х — на початку 70-х років III ст. н. е.) в Криму осідають племена готського союзу (германців і сармато-алан). Цей процес знайшов своє відображення в матеріалах розкопок могильників і поселень Гірського та Передгірського Криму, а також в окремих знахідках скарбів. Поселень другої половини III—IV ст. досі на території Криму виявлено дуже мало. Шари цього часу відкриті при розкопках Бакли[818], на Мангупі, Гурзуфській фортеці та в деяких інших пунктах Гірського Криму. В Алуштинській долині виявлено шість відкритих поселень другої половини ІІІ — першої половини V ст.[819]. Тому значну частину інформації про час проникнення, етнічний склад племен готського союзу, території їх первинного розселення в Криму дають матеріали розкопок могильників і, в першу чергу, некрополів з трупоспаленнями другої половини III — першої половини V ст. Передусім це могильники в долині р. Чорної та на Гераклейському півост. рові, в долині р. Бельбек, Чатирдаг, Харакс. Одночасно з трупоспаленнями в другій половині III—IV ст. в Криму з’являються нові могильники, в яких поховання відбувалось у склепах, підбійних та різнотипних ямних могилах, характерних для сармато-алан[820] (Інкерман, Озерне, Заморське, Лучисте, Дружне, Зарічне, Перевальне). З другої половини V ст. обряд кремації зникає, що можна пов’язати з закріпленням християнства в середовищі «готів», які перейняли у своїх сусідів сармато-алан прийнятий для християнської релігії поховальний обряд.

Поява в Причорномор’ї гунів і розгром ними союзу германських племен у 70-і роки IV ст.[821] призвели в подальшому до значних міграцій варварського населення (у тому числі й готів) у Подунав’я і Крим. Намагаючись взяти під контроль цей процес міграцій, Феодосій І та його сини Аркадій і Гоннорій починають розселяти «варварів» як федератів на східних кордонах імперії. У руслі цієї політики відбувалось розміщення «готів» і в Тавриці. На це вказує не тільки топографія пам’яток (поблизу Херсона, в долині р. Чорної, знаходиться переважна більшість некрополів з трупоспаленнями), але й окремі знахідки, наприклад, Ай-Тодорський скарб монет IV — початку V ст. з наслідуваннями «променевого типу». Його поява пов’язана з хвилею міграції якоїсь групи варварського населення Центральної Європи в Таврику, що відбувалась на початку V ст. або протягом перших двох його десятиріч[822].

У другій половині V ст. частина готів-трапезитів залишає Таврику. Після укладення союзу з гунами-утігурами вони переселяються на Таманський півострів[823]. Слід відзначити, що саме в цей час припиняють функціонування Ай-Тодорський і Чатирдагський могильники.