Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?
- Автор: Сенченко Николай Иванович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-608-245-4
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?». Краткое содержание книги:
Важливо для автора (як, звісно, й для більшості української людності), чи прозріє нарешті так звана політична еліта країни, аби побачити далеко не завжди благородну діяльність колоніальної адміністрації, що часто маніпулює навіть представниками державних органів.
Глибоко аналізуючи це питання, вчений-дослідник залишає його відкритим, він запрошує до роздумів над ним своїх співвітчизників, яким небайдужа доля Вітчизни й по-справжньому дорога її незалежність.
Для фахівців з теорії та історії управління суспільством, а також для широкого загалу читачів.
У Південній Кореї “підприємницька держава” функціонує інакше, але відіграє значну роль як складова, що спрямовує економіку. Вступ Південної Кореї до Організації з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до цього клубу багатіїв, було відкладено через небажання цієї країни покладатися на ринковоорієнтовану політику, наприклад, на передачу іноземним компаніям частини бізнесу і на вільний рух капіталу. Це нагадує політику Японії, яка також тривалий час не дозволяла експорт капіталу.
У “Доповіді ООН з економічного розвитку людства за 1996 рік” наголошується на життєвій важливості урядової політики, пов’язаної з “поширенням досвіду і задоволенням життєво важливих суспільних потреб”; у ній зазначається, що така політика є “трампліном для тривалого економічного зростання”. Неоліберальні ж доктрини, хоч би як ми до них ставилися, підривають освіту й охорону здоров’я, призводять до поглиблення нерівності й зменшують частку в прибутках. Це незаперечний факт.
Після того як економіці країн Азії було завдано тяжкого удару через фінансові кризи, Стігліц, тепер головний економіст Світового банку, зробив такий висновок (Щорічна конференція Світового банку з економіки розвитку, 1997; Світовий банк 1998; Щорічні лекції для широкої публіки 1998): “Нинішня криза у Східній Азії не є спростуванням східно-азіатського дива”. Залишаються незаперечні факти: у жодному регіоні земної кулі ніколи не було такого драматичного зростання доходів і визволення від бідності такої великої кількості людей протягом стислого проміжку часу”. “Дивовижні досягнення” ілюструються десятикратним зростанням доходів на душу населення в Південній Кореї впродовж трьох десятиріч. Це — безпрецедентний успіх “зі значними дозами урядового втручання”, з нехтуванням Вашингтонського консенсусу.
Вражає порівняння Східної Азії з Латинською Америкою. Латинська Америка має найгірші показники у світі з соціальної нерівності, а Східна Азія — одні з найкращих. Це ж стосується освіти, охорони здоров’я і загальних показників соціального благополуччя. Імпорт у Латинську Америку має значні перекоси в бік споживання для багатих, а в Східній Азії — у бік виробничих інвестицій. Відплив капіталів з Латинської Америки наближається до рівня її гігантських боргів. У Східній Азії він жорстко контролюється. В Латинській Америці багатії, як правило, звільнені від соціальних зобов’язань, зокрема — від податків. Як наголошує бразильський економіст Брессер Перейра, головна проблема Латинської Америки є “підпорядкування держави багатіям”. Східна Азія різко відрізняється від неї.
Економіка латиноамериканських країн значно відкритіша для іноземних інвестицій, ніж економіка східно азіатських країн. За даними аналітиків Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), закордонні мультинаціональні корпорації в Латинській Америці, починаючи з 1950 року, “здійснювали контроль значно більшої частки промислового виробництва”, ніж у країнах Східної Азії, що розвивалися набагато успішніше. Навіть Світовий банк допускає, що іноземні інвестиції й приватизація в Латинській Америці “мали тенденцію замінити інші потоки капіталів”, передаючи контроль іноземним країнам і відправляючи прибутки за кордон. Проте Світовий банк приховує той факт, що націоналізована міднодобувна промисловість Чилі є основним джерелом експортних прибутків, і це не єдиний приклад такого приховування.
Така відкритість міжнародній економіці дорого коштувала Латинській Америці. Так само, як і її нездатність взяти під контроль капітал багатіїв, а не лише ринок праці й бідних. Звісно, окремі категорії населення отримують користь, як у колоніальну епоху. І той факт, що вони так віддані неоліберальній доктрині, як іноземні інвестори, не варто вважати несподіваним.
Роль державного управління та державної ініціативи в країнах з економікою, що успішно розвивається, має стати загальновідомою.
Постає запитання: як “третій світ” став таким, яким він є нині? Це питання ґрунтовно вивчав відомий історик економіки Пол Бейроч. У своєму дослідженні він наголошує: “Поза сумнівом, економічний лібералізм, нав’язаний “третьому світові” в XIX ст., є найважливішою складовою для пояснення затримки його індустріалізації”. На прикладі Індії вчений пояснює “процес деіндустріалізації”, за допомогою якого світову промислову майстерню було перетворено в центр світової торгівлі, на глибоко зубожіле аграрне суспільство, яке страждає від різкого падіння реальної заробітної плати, недоспоживання продовольчих товарів та нестачі інших товарів споживання. “Індія стала першою жертвою у довжелезному списку”, — зазначає Бейроч. У ньому— “навіть політично незалежні країни “третього світу”, яких змусили відкрити свої ринки для західних продуктів”. Тим часом західні спільноти оберігали себе від ринкових порядків і розвивалися.