Вакансія на вбивцю
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-54-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Вакансія на вбивцю». Краткое содержание книги:
Під час проведення кінофестивалю «Молодість» знаходять задушеною юну симпатичну акторку. Здавалося б, безглузда смерть! Відсутність мотиву робить розкриття вбивства проблематичним, та коли до розслідування долучається відомий журналіст Авенір Дейкало, у зловмисника зникають шанси уникнути викриття. От тільки чи є душогубцем той, на кого так промовисто вказують докази?
Відповідь знайти непросто, бо один кримінал тягне за собою інший — не менш страшний. Розгадати ребус можете спробувати і ви, прочитавши новий роман авторки детективних романів киянки Наталі Паняєвої, а ми гарантуємо карколомну інтригу, динамічний сюжет і вкрай несподівану розв’язку!
— Слухай, піджени трохи фотографа, хай терміново проявить плівку і надрукує фотографії.
— Я йому, певна річ, усе передам, але це затримає вивчення трупа.
— Зараз важливіші фотографії. Може, справді, вийдемо на слід. Ще що?
— У дівчини під нігтями виявлені шматочки шкіри, можливо, вона пручалася. Я думаю, що в нападника повинні залишитися доволі глибокі подряпини.
Микола Дементій заплющив очі, намагаючись уявити сцену вбивства.
— Що ж, це дуже добре, — і він закінчив розмову.
Повернувшись до Дейкала, який зі свого кутка уважно дослухався до розмови, майор підсумував:
— Вочевидь розслідування буде не настільки складним, як припускалося раніше. Я хочу, щоб ти довідався серед своєї братії-журналістів, де дівчина була напередодні. Мені необхідно знати всі її вчорашні пересування, особливо між другою і четвертою годинами дня. Актрису знали багато учасників і гостей фестивалю. І якщо хтось її бачив, то напевно зможе щось додати. А тепер потрібно знайти Геннадія Калача. Нехай Іван Рудько цим займеться, але спочатку скажи, що я хочу його бачити.
Дейкало негайно кинувся виконувати розпорядження. За кілька хвилин Іван Рудько, який уже поголився і надяг свій найкращий костюм, входив до кабінету.
— Ви бачили, коли ця дівчина з’явилася в готелі? — запитав Микола Дементій, щойно Рудько прилаштувався на стільці.
— Ні. Я пройшовся коридорами о п’ятій годині. У цей час, як правило, у номерах майже немає мешканців, тому я зазвичай проходжаюся поверхами. Розумієте, у дні фестивалю в нас завжди наплив незнайомих людей. І злочинцеві нічого не вартує пробратися на верхні поверхи й увійти до чийогось номера. До того ж дехто з наших клієнтів забуває ключі у дверях. Необхідно перевірити і такий варіант.
— Не думаю, щоб це відбулося саме так. Мені здається, що дівчину вбив хтось із мешканців готелю. Вона ж бо померла між п’ятою і пів на шосту вечора, її тіло напевно було заховано доти, допоки убивця не відчув себе у безпеці, тоді й підклав труп у ліфт. Я певен, що злочин скоєно або на першому, або на другому поверсі. Ми можемо довідатися, коли востаннє ліфт рухався перед тим, як знайшли тіло?
Іван Рудько вже мав відповідь на це запитання:
— Я довідався про це, майоре. Ліфт безперервно рухався майже до другої ночі, але потім довго стояв унизу. Та між третьою і половиною четвертої ліфт поїхав нагору. Це бачив нічний черговий по табло над кабіною. Потім табло згасло, а за кілька хвилин воно знову засвітилося. Виходить, ліфт рухався між поверхами. Я вважаю, що, скориш за все, ним скористався убивця, бо після цього ліфт більше не викликали.
Микола Дементій знову щось записав.
— А під час вашого чергування ви не зустріли на поверхах когось чужого чи незнайомця?
— Та був там один журналіст. Я засік його на сьомому поверсі. Він підслуховував під дверима номера Гаранджи.
— І хто він? — запитав Микола Дементій, взявши олівець.
— Його звуть Геннадій Калач. Він…
— А… Так, у мене є на нього інформація, — перервав його Дементій. — Щось цей п’яничка починає мене страшенно цікавити. Що він робив біля дверей пана Гаранджи?
— Сказав, що адміністратор на першому поверсі повідомив йому, що пан Гаранджа у себе в номері.
— А він там був?
— Ні. Пішов за кілька хвилин до того, як я побачив під дверима Калача.
— Тож у номері нікого не було?
— Так, не було.
— Ви кажете, що Калач стояв і підслуховував під дверима?
— Може, він постукав і чекав, коли йому відчинять…
— О котрій це було?
— Кілька хвилин по п’ятій.
Микола Дементій почухав ніс кінчиком олівця.
— Приблизно у той час, коли дівчину було вбито, — сказав він, ніби сам до себе. — Виходить, цей Калач знаходився в готелі саме тоді, коли було скоєно злочин.
— Так, схоже.
— А вийшов він з готелю аж уранці? — перепитав Дейкало.
— Так.
Дементій знову повернувся до Рудька:
— Ви можете з’ясувати, коли він залишив готель?
— Звичайно, я запитаю в нічного чергового, який, до речі, чекає біля дверей. Він, напевно, хоче щось повідомити.
Іван швидко вийшов з кімнати.
Микола Дементій обміркував отриману інформацію. Кинув погляд на годинник на стіні. Він показував за двадцять восьму. Іван Рудько повернувся за кілька хвилин:
— Нічний черговий каже, що бачив, як Калач вийшов уранці за п’ять четверта.
Микола Дементій, постукуючи олівцем по столу, подивився на нього:
— А Калач не сказав, що робив у готелі о такій порі?
— Ні. Він спустився сходами і, як здалося черговому, був п’яний. Загалом пересувався якось непевно. Вийшов мовчки.