Вакансія на вбивцю
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-54-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Вакансія на вбивцю». Краткое содержание книги:
Під час проведення кінофестивалю «Молодість» знаходять задушеною юну симпатичну акторку. Здавалося б, безглузда смерть! Відсутність мотиву робить розкриття вбивства проблематичним, та коли до розслідування долучається відомий журналіст Авенір Дейкало, у зловмисника зникають шанси уникнути викриття. От тільки чи є душогубцем той, на кого так промовисто вказують докази?
Відповідь знайти непросто, бо один кримінал тягне за собою інший — не менш страшний. Розгадати ребус можете спробувати і ви, прочитавши новий роман авторки детективних романів киянки Наталі Паняєвої, а ми гарантуємо карколомну інтригу, динамічний сюжет і вкрай несподівану розв’язку!
Авенір слухняно кивнув.
— Чи насправді вбито Жанну Задорожну? — у свою чергу спитав він.
— Так. Хоча тіло досі офіційно ніхто не упізнав.
— Тут учора був її приятель, а може, помічник чи агент, не знаю точно, Євген, забув прізвище. Він казав, що вона десь повіялася з друзями, нехтуючи справами. Був дуже засмучений.
Дементій щось записав на папірці. Дейкало залишився задоволений:
— От бачиш, преса теж на щось годиться.
З власного досвіду Дементій знав, що найбільш спостережливий з усієї обслуги у готелі, звичайно ж, адміністратор холу. Дуже часто злочини розкривалися тільки завдяки інформації, що її надавали ці люди.
Адміністратор, який щойно заступив на зміну, ввійшов до кабінету й потис руку Миколі, з яким уже зустрічався, і кивнув Дейкалу, якого частенько бачив у барі готелю. Він був уже в курсі того, що трапилося, тому Дементію не довелося гаяти час, аби пояснити йому все спочатку. Він негайно почав допит:
— Ви не можете сказати, коли ця дівчина прийшла до готелю?
Адміністратор підвів очі до стелі, намагаючись згадати:
— Мені здається, що це було близько п’ятої години.
Це здивувало Миколу Дементія. О п’ятій? Виходить, вона провела в готелі вже понад чотирнадцять годин.
— Вона про кого-небудь запитувала?
— Ні. Пройшла по холу й піднялася сходами, начебто знала, куди їй треба йти.
— Невже не їхала на ліфті?
— Ні.
— Тоді, скоріш за все, номер, куди вона попрямувала, на другому або на третьому поверсі. Адже щоб піднятися вище, їй довелося б скористатися ліфтом.
Адміністратор кивнув на знак згоди.
— Або вона викликала ліфт з другого поверху, щоб ніхто не здогадався, до кого їхала.
— А хтось цікавився нею?
— Приблизно о пів на сьому вчора один із фоторепортерів спитав, чи залишала вона готель. Я відповів, що не виходила.
— Хто це був?
— Геннадій Калач. Він тут акредитований від однієї скандальної газетки, — на цих словах Дементій перевів погляд на Авеніра. Той кивнув, підтверджуючи слова адміністратора. Підбадьорений службовець продовжив: — Я б узагалі волів не бачити його в нашому готелі. Він п’яничка, і вигляд має досить непривабливий. Але ж фестиваль, ви розумієте…
Микола Дементій зрозумів, що в інші дні Калача навіть до холу готелю не пустили б. Він записав своїм розгонистим, але чітким почерком: «Геннадій Калач, алкоголік, журналіст. Запитував про Жанну Задорожну о шостій тридцять вечора».
— Він не пояснив, чим викликана така цікавість?
— Ні. Трохи раніше Калач дав мені двадцять гривень, попросивши повідомити, коли Віталій Гаранджа повернеться у свій номер. Знаючи цю людину, я навіть здивувався, що він легко виклав таку суму.
— Гаранджа? Це той самий режисер? Майбутня зірка національного кіно?
Авенір зареготав:
— Дивись при ньому такого не ляпни. Він вважає себе видатним митцем, і аж ніяк не майбутньою зіркою.
Адміністратор осудливо озирнувся на Авеніра:
— Так, звісно, пан Гаранджа зі своєю подругою живуть у номері на сьомому поверсі.
Микола Дементій знову щось занотував.
— А хтось іще цікавився цією особою?
— Ні.
Микола Дементій довго розглядав папірець перед собою. Він сподівався отримати від адміністратора більше інформації. Хоча дещо все-таки довідатися вдалося. Треба перевірити всі версії. Майор не сумнівався, що цей Геннадій Калач цікавився Жанною Задорожного лише з професійної точки зору. Та й дізнавався він про неї о пів на сьому вечора. Дівчина вже перебувала в готелі понад півтори години. Микола Дементій подякував черговому адміністратору і сказав, що коли той йому ще знадобиться, він з ним зустрінеться.
Коли адміністратор пішов, майор підняв телефонну трубку й попросив з’єднати його з тією кімнатою на третьому поверсі, де судмедексперт оглядав тіло.
Дівчина-телефоністка, яка вже чула, як і решта обслуги готелю, про те, що сталося, негайно з’єднала його.
— Привіт, Михайле, — кинув у слухавку Дементій. — Маєш щось для мене?
— Ти завжди женеш, як на пожежу, а нашим клієнтам уже нема куди поспішати, — пробурмотів лікар. — Поки єдине, що можу засвідчити напевне, то це смерть дівчини. І померла вона приблизно між пів на п’яту і пів на шосту минулого вечора.
— А з’явилася в готелі за кілька хвилин п’ята, виходить, її вбили між п’ятою і половиною шостої. Щось іще?
— Її задушено тонкою мотузкою. Ну, знаєш, такою, наприклад, що підтримує портьєри. Відбиток на шкірі доволі чіткий. Отже, спочатку треба шукати мотузку. Може, навіть у готелі.