Вершник без голови

Чільна стіна будинку дивиться на прерію, що розляглась аж ген до обрію, утворивши перед будинком такий розкішний луг, що проти нього будь-який королівський парк видасться тісною загородою.

Архітектурний стиль Каса-дель-Корво, так само як і інших великих поміщицьких будинків у Мексиці, найкраще б назвати мавритансько-мексиканським: це одноповерхові будівлі з пласким дахом — асотеєю, — обнесеним з усіх боків парапетом; на вимощеному плитами внутрішньому подвір'ї, що зветься паті о, — фонтан і кам'яні сходи на дах; у чільній стіні — масивні дерев'яні ворота головного входу, а обабіч них — по два чи три віконця з міцними залізними ґратами. Оце, в загальних рисах, опис мексиканської гасієнди, і Каса-дель-Корво мало чим різнилася від цього зразка, поширеного майже на всьому величезному терені Іспанської Америки.[27]

Такий-от будинок із садибою прикрашав новопридбані володіння плантатора з Луїзіани.

Поки що будинок не зазнав ніяких змін ні зовні, ні всередині — коли не брати до уваги його мешканців. У дворі та внутрішніх приміщеннях, де колись можна було побачити лише людей, вигляд яких незаперечно свідчив про їхнє іспанське походження, тепер впадали в око обличчя наполовину англосаксонського, наполовину франко-американського типу, а замість багатої, співучої мови Андалусії чулася різка горлова напівтевтонська говірка, що її лише вряди-годи перебивала м'якіша французька мова креолів.

Більш помітні переміни сталися поза стінами будинку, де стояли купкою, мов невеличке сільце, криті листям юки хатини-хакале, що колись були оселями пеонів[28] та іншого під'яремного люду. Там, де серед прерії, брязкаючи острогами, гордо виступав високий худий вакеро[29] у крислатому чорному капелюсі й картатому серапе, тепер походжає владний наглядач у синій вовняній куртці, раз по раз ляскаючи канчуком; а там, де червоношкірі нащадки ацтеків,[30] ледь прикривши тіло овечою шкурою, сумно бродили коло своїх хакале, тепер від рана до темна сокотять веселою новоорлеанською говіркою, співають і танцюють сини та дочки Африки, неначе спростовуючи твердження, що рабство — це лихо.

Чи на краще така переміна в маєтку Каса-дель-Корво?

Був час, коли англійці відповіли б на це одностайним «ні!» — так що ні в кого б не виникло ані найменшого сумніву в їхній щирості.

О людська несталість і лицемірство! Наше так довго плекане співчуття до рабів виявилося чистісінькою облудою. Пішовши на поводу в олігархії,[31] - не в родової аристократії нашої країни (вона занадто горда, щоб вдатися до таких ницих підступів), а в олігархії вискочнів-інтриганів, які пролізли до керма влади в усіх галузях життя, — отож, пішовши на поводу в цих запеклих змовників проти прав народу, Англія зрадила свої так гучно проголошені засади й знехтувала довіру, яку відкрито виявили до неї всі нації.

Зовсім інше було на думці в Луїзи Пойндекстер, коли вона сіла в крісло перед великим дзеркалом і звеліла своїй покоївці Флорінді причепурити її до прийому гостей, на яких уже чекали в гасієнді.