Вершник без голови

— Як його звуть?

— Та, бачте, прізвища його я ніколи не чув, а ім'я знаю — Моріс. Тут, у форті, його звуть Морісом-мустангером.

Старий мисливець був не такий спостережливий, щоб помітити, з яким жадібним інтересом поставлено це запитання. Не помітив він і того, як спалахнули Луїзині щоки, коли вона почула його відповідь.

Але ні те, ні те не пройшло повз увагу Флорінди.

— Ой, панночко Лу! — вигукнула вона. — Та чи ж не так звати й хороброго молодого джентльмена, того, що врятував нас отоді в чорній прерії?

— Атож, Богом присягаюся! — підтвердив мисливець, так що молодій господині не довелося відповідати на це запитання. — Тепер і я згадав, він розказував мені про цю пригоду сьогодні ж таки вранці, перед тим як ми вирушили. Оце ж він і є. Той самий хлопчина, що зловив плямисту лошичку і вже веде її сюди разом з десятком інших мустангів. Вони мають бути тут ще до смерку. А я чимдуж прискакав на своїй старій худобині попередити про це вашого батька, щоб він не проґавив нагоди. Бо як про ту плямисту провідають тут в околиці, то, гляди, хтось ще й перехопить, я ж знаю, як воно буває. Отож і подумав про вас, міс Луїзо, — ви ж бо так захотіли її мати, коли я вам про неї сказав. Ну, а тепер можете не турбуватися — вона буде ваша, старий Зеб Стамп ручиться за це.

— Ой, містере Стампе, який же ви добрий! Я дуже, дуже вдячна вам. А тепер пробачте, я мушу на хвилинку вас залишити. Батько от-от повернеться. У нас сьогодні званий обід, і мені доведеться приймати страшенно багато гостей. Флоріндо, подбай, щоб містера Стампа нагодували. Іди зараз же, дівчино, не барися… І ще ось що, містере Стампе, — провадила молода господиня, підступивши ближче до мисливця й стишивши голос. — Якщо той… молодий джентльмен з'явиться, коли в нас будуть гості, — а він же з ними, певно, не знайомий, — то чи не подбаєте ви, щоб його не обминули увагою? Тут у нас на веранді буде вино і все таке інше… Ви мене розумієте, любий містере Стампе?

— Побий мене грім, міс Луїзо, ні! Цебто не зовсім. Щодо питва і всякого такого іншого я розумію. А от що то за молодий джентльмен, про котрого ви говорите, аж ніяк не доберу.

— Та ви ж добре знаєте, кого я маю на думці! Отого молодого джентльмена… ну, того, що, як ви сказали, має привести коней.

— А, он ви про кого! Про Моріса-мустангера, еге ж? Ну, то ви не дуже помилилися, назвавши його джентльменом, хоч далеко не кожного мустангера можна так назвати і далеко не кожен на це заслуговує. Але цей таки справді джентльмен від голови до п'ят — і родом, і вихованням, і поводженням, — дарма що він усього-на-всього ловець коней та ще й ірландець.

Коли Луїза Пойндекстер почула ці слова, що так збігалися з її власною думкою, в очах її зблиснули радісні вогники.

— Та мушу сказати вам щиро, — вів далі мисливець, і його видимо непокоїв якийсь сумнів, — цей хлопець не з тих, до кого можна виявити отаку гостинність із других рук. Колись у нас на Міссісіпі казали: «Гордий, як Пойндекстер», — то оце й він такий. Ви мені пробачте, міс Луїзо, що в мене це вихопилось. Я просто забув, що розмовляю з однією із Пойндекстерів, — може, й не з найгордішою, та вже напевне з найгарнішою із цього роду.