На Зміїному острові
- Автор: Викрамасинге Мартин
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Микола Дмитренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «На Зміїному острові». Краткое содержание книги:
Її герої, Упалі та Джінна, не дуже беручкі до навчання, більше люблять ігри та витівки, ніж уроки. Одного разу, набешкетувавши, вони тікають на загадковий Зміїний острів і там розпочинають нове життя, повне небезпек і пригод.
Автор повісті — сучасний цейлонський письменник Мартін Вікрамасінге.
— А як же ваша дружина знаходить сітки? Адже під водою їх не видно.
— Та по буйках. Якщо сітка простоїть у воді хай навіть два чи три дні, вона все одно її знайде.
— Слухайте, — раптом запропонував я, — прокладіть у джунглях стежку. Будете ходити до нас у гості.
— Що ж, це можна зробити, хоч справа й не проста, — відповів Бал-аппу. — Потрібно не менше трьох-чотирьох днів.
Після цього ми з Джінною вирішили подивитись, які тут джунглі. Вони починались майже одразу за горбом і були не менш дикі, ніж на нашому боці острова. Під лісовими велетнями росли пальми і каучуконосні тунгові дерева. Все переплели виткі рослини.
Джінна підійшов до фінікової пальми і відрубав од неї гілку з темно-синіми стиглими фініками. Трохи далі в джунглях ми побачили невеличку печеру, і нам схотілось подивитись, що в ній є. Вхід у неї був дуже низький, і нам з Джінною довелось залазити рачки. В одному з кутків печери на сріблясто-білому піску сидів кріль. Побачивши мене й Джінну, він злякано заметушився, потім перестрибнув через нас і зник у джунглях. Ще далі в печері біліла якась пляма. Підійшовши ближче, ми побачили, що то людський кістяк. «Це справа рук Бал-аппу, — подумав я, трохи отямившись від переляку. — А все, що він плів про себе й свою ділянку землі — жалюгідна брехня». Я миттю виліз із печери, схопив рушницю, яку був залишив біля входу, і знову повернувся в печеру. Череп кістяка лежав на невеликому підвищенні, великі пальці на руках і на ногах були, очевидно, колись зв'язані між собою мотузкою, яка геть зотліла, а по обидва боки черепа біля очних западин на землі лежали дві маленькі монетки. «Звідки вони тут взялися?» — здивувався я. Піднявши і уважно оглянувши їх, я здивувався ще більше. Це були старі португальські монети, що не знати коли вийшли з обігу: селяни називали їх «сліпі монети». Що ж сталося з цією людиною? Може, вона загинула від рук фанатиків, які приносять у жертву людей?
Мені було відомо, що місцеві селяни-буддисти ніколи не приносять у жертву ні людей, ні тварин. Жрець бере півня, проколює йому гребінь і витискає кілька крапель крові. Вважалось, що для божества це достатня жертва. Але я знав, що людей у жертву приносять шукачі скарбів, які сподіваються в такий спосіб задобрити злих духів — охоронців цих скарбів. Отже, переді мною кістяк людини, що загинула від руки шукача скарбів? А тут таким шукачем міг бути тільки Бал-аппу, і цей жахливий злочин вчинив він!
«Так, цю людину вбив Бал-аппу, більше нікому! — вирішив я. — Мерзенний вбивця!»
Ми вилізли з печери і рушили назад. Щоб забезпечити себе від всяких несподіванок, я тримав рушницю напоготові. Бал-аппу, який лежав біля входу в свою печеру, побачивши нас, підвівся на лікті. Вигляд у нього був цілком миролюбний, він навіть привітно посміхнувся до нас. Я вирішив не казати йому про нашу знахідку ні слова. Чому він нас не попередив про ту печеру? Може, сподівався, що ми не насмілимось туди зазирнути?
— Далеко ходили? — спитав Бал-аппу.
— Досить далеко, — ухильно відповів я.
— І в печері були?
— Були.
— Ніколи не думав, що ви наважитесь.
— Чому ж це ви так думали? — гостро спитав я, дивлячись йому просто у вічі.
— Тому що туди треба лізти рачки.
— От ми й залізли. Слухайте, Бал-аппу, в тій печері лежить людський кістяк.
— Ви не злякались? Я зовсім забув попередити вас про нього.
Невже він казав правду? Але якщо навіть і припустити, що Бал-аппу нічого від нас приховувати, то як все ж таки він міг забути про кістяк? Пильно дивлячись в очі Бал-аппу, я спитав:
— А ви, часом, не знаєте, хто вбив ту людину? Може, її приніс у жертву який-небудь шукач скарбів?
— Та ніхто її не вбивав! — розсміявся Бал-аппу. — Та людина вмерла своєю смертю.
— А ви в цьому впевнені? — все ще не вірив я.
— Звичайно, впевнений, — відказав Бал-аппу. — Коли нашу країну загарбали англійці, а було це років сто тому, на цьому острові почали переховуватись ватаги розбійників. По дорозі з Галле в Матару стоїть висока скеля. От біля тієї скелі вони й діяли. Коли дізнавались, що по дорозі має проїхати який-небудь багатий купець, то вилазили на неї, ховались там і чекали. Як тільки купець проїжджав біля скелі, розбійники накидали йому на шию зашморг, душили і втягували до себе нагору. Здобич вони ділили між собою і ховали на цьому острові. Але бувало й так, що розбійники іноді не залишали своєї схованки протягом цілого року, боячись і носа звідси виткнути, аби їх не схопили.