На Зміїному острові

— Поїдемо трохи згодом, а зараз треба знову посадити батат і маніоку та збити трохи грошей.

— Дангадаса з Ранадевою вже закінчили школу, — провадив далі Джінна, ніби вгадавши мої думки, — і Ширипала, мабуть, куди-небудь поїхав, бо його батько ще тоді, коли ми були вдома, збирався віддати його учнем до якого-небудь крамаря.

Раптом почувся лютий гавкіт Дадорії, і ми стрімголов вибігли з печери. Дадорія стрибала на грядках маніоки, кидаючись на величезного удава, який тільки що зловив кроля. Побачивши нас, собака загавкала ще лютіше. Схопивши дрюка, я побіг до удава.

— Не чіпай його! — крикнув Джінна.

— А що, може, удав теж мене любить? — поглузував я з Джінни.

— Ні, удав — це не кобра, але все одно забирати здобич у змій не можна, бо накличеш на себе біду! — відповів Джінна і видер дрюка з моїх рук.

— Добре, цього удава я вбивати не буду. Ось тільки врятую бідолашного кроля.

— Пізно, кріль уже мертвий.

— Ні, ще дихає. Бачиш?

— Все одно удав потрощив йому всі кістки і майже проковтнув, — відказав Джінна і, схопивши Дадорію за ошийок, потяг її силоміць у печеру.

Наступного ранку ми, сівши в човна, вирушили нарешті на протилежний бік острова. Джінна взяв з собою довгого ножа і сокиру, а я — рушницю.

Погода стояла тиха, і непорушна сіро-срібляста гладінь озера нагадувала своїм кольором сталь. Де-не-де на тлі прибережних скель чітко вимальовувались силуети човнів і рибалок, що сиділи в них. Ця частина озера густо поросла водоростями, і ми просувались вперед дуже повільно, тому що в них плуталися весла і вони гальмували рух нашого човна.

Нарешті водорості скінчилися. Ми швидко помчали по рівній водній поверхні і через три години досягли гирла протоки. Але тут зарості водоростей були такі густі, що наш човен наскочив на них, наче на піщану мілину, і зупинився, незважаючи на всі наші зусилля. Після кількох марних спроб пробитися далі, ми витягли весла з води і вирішили трохи перепочити. Ми були вкрай стомлені.

— Ніколи не думав, що водорості така перешкода! — вигукнув Джінна. — Руки в мене наче чужі. Слово честі, легше було б плисти по землі. Мені аж страшно стає. Сюди, мабуть, споконвіку не запливав жоден човен, тому вони й розрослися.

Перепочивши, ми знову взялись за весла. Нам одразу ж пощастило зрушити човна з місця, але просувався він уперед не швидше від черепахи, хоч сил ми не шкодували. Минуло не менше години, поки ми видерлися з водоростей, але одразу ж після цього перед нами виникла нова перешкода: з води густо стирчали гострі кам'яні брили. Щоб знайти між ними прохід, ми змарнували ще з півгодини. Над цим проходом густо нависли переплетені ліанами віти дерев, і в ньому було зовсім темно. Ще через кілька хвилин ми побачили берег.