На Зміїному острові
- Автор: Викрамасинге Мартин
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Микола Дмитренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «На Зміїному острові». Краткое содержание книги:
Її герої, Упалі та Джінна, не дуже беручкі до навчання, більше люблять ігри та витівки, ніж уроки. Одного разу, набешкетувавши, вони тікають на загадковий Зміїний острів і там розпочинають нове життя, повне небезпек і пригод.
Автор повісті — сучасний цейлонський письменник Мартін Вікрамасінге.
Бреше як собака! — прошепотів Джінна.
Тихо! Дай послухати.
Потім, розповідав Пунчі-махаттая далі, він покинув рідне місто і став справжнім волоцюгою, але незабаром повернувся назад. Грошей у нього не було, і він вирішив пограбувати одну сліпу стару жінку, вкрасти в неї все, що вона змогла заощадити за своє життя. Зробив він це так: перебрався в чужий одяг, увійшов до неї в халупу й покликав:
— Мамо! Матусю!
— Хто тут? — спитала стара.
— Що з тобою, мамо? Не впізнаєш свого рідного сина?
— Сина? Він поїхав від мене п'ятнадцять років тому.
— П'ятнадцять років тому поїхав, а тепер повернувся. Люба матінко, не минало й дня, щоб я не згадував про тебе і не плакав!
Стара підійшла до Пунчі-махаттаї й заходилась обмацувати його одяг, обличчя, руки, голову. Спробувала навіть впізнати його по запаху.
— Ти дуже змінився за цей час, — нарешті мовила вона. — Став зовсім інший!
— Ах, люба матусю, в Коломбо люди змінюються дуже швидко, як ті артисти в цирку, що переодягаються по кілька разів за вечір.
— Ну, сідай, синку, — сказала стара і поцілувала Пунчі-махаттаї руку.
— Я приїхав сюди, — вів він далі, — щоб більше з тобою не розлучатись. Адже ти вже стара, і мій святий обов'язок піклуватись про тебе.
— Ой, спасибі, рідненький, що ти згадав про мене. Я вже стара, недужа й зовсім сліпа. Злодії знають це і обносять мій садок.
— Та я їм голови повідриваю! — вигукнув Пунчі-махаттая і вкрадливо додав: — А зараз, матінко, мені треба повернутись на вокзал забрати багаж. Там у мене ящик з посудом, два ліжка, буфет, два крісла, чемодан з одягом і білизною та мішок рису. Я не привіз багаж одразу тому, що у мене не вистачило грошей. Дай мені, будь ласка, п'ятнадцять рупій, я заплачу по квитанції, найму візника й привезу все сюди.
— Але ж, синку, таких великих грошей у мене немає!
— А ти пошукай, може, й знайдеш. Адже мій багаж коштує не менше як вісімсот рупій!
Стара прошкандибала до себе в кімнату, потім повернулась і простягнула Пунчі-махаттаї три папірці по п'ять рупій.
— Це всі мої гроші, синку, — промовила вона.
Пунчі-махаттая взяв гроші й пішов. А коли дізнався, що родичі старої розшукують його, знову втік з міста. Попоїздивши й походивши по країні, він потрапив на наш острів.
— Я ж казав тобі, що він злодій! — торжествував Джінна, коли ми залишились наодинці.
— Ні, Джінно, він не справжній злодій. Хіба справжній злодій розповів би геть усе так відверто? Просто батьки не привчили його до праці. Коли він не голодний, то байдикує, а коли голодний — то краде.
— Слухай, Упалі, що я тобі скажу, — відповів Джінна. — Якщо він буде відкручуватись від роботи на городі, я його вижену як собаку. Годувати такого лобуряку, який навіть пальцем ворухнути не хоче — гріх та й годі! Якось я звелів йому принести води, то він відмовився. А коли я його вилаяв і сказав, що не буду з ним розмовляти, то він знову почав розводити теревені про свого батька, який, мовляв, був панського роду, і вихвалятись своїми багатими родичами. «Мій батько був син значної особи, а твій хто?» — сказав він мені. Бач, який нахаба!
— Але ж він і справді із значної родини, — засміявся я.
— Якщо він ще хоч словом згадає про своє панське походження, я йому їсти не дам! Пиха з нього відразу злетить! Він у мене працюватиме на городі, от побачиш!
Більшого ледаря, ніж Пунчі-махаттая, я не зустрічав.
От приходимо ми на наш город. Пунчі махаттая бере мотику, пару разів дряпне нею землю й сідає відпочивати.
— Ой, серце болить! Більше не можу.
Якщо Джінна спересердя кине в нього оберемок бур'яну, він мовчки підведеться, одійде далі й ляже у затінку. Скільки не загадує йому Джінна зробити що-небудь по господарству, відповідь у нього одна: «А нащо? Я ж не сьогодні-завтра звідси поїду!»
— А чому б тобі не забратися звідси зараз же? — кричить, розгнівавшись, Джінна.
пить він мало не до обіду. Якось одного разу, коли ми з Джінною встали, поснідали й збиралися йти працювати, а він усе ще лежав і гучно хропів, Джінна так розсердився, що вилив на нього відро води. Був навіть випадок, коли Пунчі-махаттая, відчувши спрагу після добрячого сніданку, попросив Джінну принести йому «склянку водиці».
— Нахаба! — закричав Джінна. — Я тобі не слуга!
Сварки між Пунчі-махаттая і Джінною дедалі частішали. Я не звертав на це особливої уваги, посміюючись у душі, але коли справа заходила надто далеко і починали сипатись взаємні погрози, втручався і зупиняв нашого гостя.