Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
автор — Адольф Гітлер
За спиною Макса Ванденбурґа презирливо розкинув свої руки Штутґарт.
Йому тут були не раді, і він намагався не озиратися, доки його шлунок перетравлював рештки черствого хліба. Декілька разів він підсувався, щоб поглянути, як світло перетворилося у пригоршню вогнів, а потім і зовсім зникло.
Тримайся гордо, наставляв він себе. Не можна показувати страху. Читай книжку. Посміхайся їй. Це велична книжка — найвеличніша з усіх, які тобі доводилося читати. Не зважай на ту жінку, що сидить навпроти. Вона і так уже спить. Ну ж бо, Максе, тобі залишилося їхати якихось пару годин.
Як виявилося, обіцяне повернення до темної кімнати відбулося не за декілька днів, а за півтора тижня. До наступного візиту минув іще тиждень, тоді ще один, і Макс втратив лік часу, він уже не знав, скільки днів і годин минуло. Його знову перемістили в інше місце, до іншого крихітного таємного сховку — там було світліше, та й візити почастішали, а з ними додалося і їжі. Час, однак, спливав.
— Незабаром я їду, — розповів його друг, Вальтер Куґлер. — Знаєш, як воно… до армії.
— Мені шкода, Вальтере.
Вальтер Куґлер, друг його дитинства, поклав руку Максу на плече.
— Могло бути й гірше. — Він подивився в єврейські очі свого друга. — Я міг бути тобою.
Це була їхня остання зустріч. Останнього пакунка він залишив у кутку — цього разу там був квиток. Вальтер розгорнув «Mein Kampf» і поклав його всередину, до карти, яку приніс разом з книжкою.
— Тринадцята сторінка, — усміхнувся він. — На удачу, еге ж?
— На удачу, — і вони обійнялися.
Коли двері за Вальтером зачинилися, Макс розгорнув книжку і глянув на квиток. «Штутґарт-Мюнхен-Пазінґ». Потяг вирушав за два дні, вночі, якраз вчасно, щоб встигнути на останню пересадку. Звідти він піде пішки.
Карта уже була у нього в голові, складена вчетверо. Ключ досі був за обкладинкою.
Десь із півгодини він сидів, а тоді підвівся, підійшов до пакунка і розгорнув його. Окрім їжі там було ще декілька речей.
ДОДАТКОВИЙ ВМІСТ ПОДАРУНКА ВАЛЬТЕРА КУҐЛЕРА
Невеличка бритва.
Ложка — дуже схожа на дзеркало.
Крем для гоління.
Ножиці.
Коли він виходив, кімната спорожніла, окрім підлоги.
— Прощавай, — прошепотів Макс.
Останнім, що він побачив, була купка волосся, що безтурботно згромадилася біля стіни.
Прощавай.
З чисто виголеним обличчям і криво підрізаним, зате ретельно розчесаним волоссям, він вийшов звідти новою людиною. Він, фактично, вийшов звідти німцем. Заждіть-но, він і був німцем. Чи, вірніше, колись був.
У його шлунку електризувались переплетені відчуття ситості і голоду.
Він ішов на вокзал.
Він показав квитка і посвідчення особи і тепер сидів у маленькій коробочці купе, якраз у загрозливому світлі прожектора.
— Документи.
Саме це він і боявся почути.
Це було нестерпно, коли його зупинили на пероні. Він знав, що не витримає цього вдруге.
Тремтячі руки.
Запах, ні, сморід — вини.
Він просто не міг витримати цього вдруге.
На щастя, вони перевіряли документи раніше, а зараз тільки глянули на квиток, тож тепер залишилося тільки віконце з маленькими містами, згустки вогнів і жінка, яка хропіла з протилежного боку купе.
Більшість мандрівки Макс читав, намагаючись не підводити очі.
Слова розсипалися у нього в роті.
Дивно, але, перегортаючи сторінки, читаючи розділ за розділом, він розсмакував лише два слова.
Mein Kampf . Моя боротьба…
Назва, раз за разом, а потяг торохтів далі, від одного німецького міста до іншого.
Mein Kampf.
Єдина річ, яка його врятувала.
Спритники
Вам може здатися, що Лізель жилося доволі легко. У порівнянні з Максом Ванденбурґом їй справді жилося легше. Так, її братик помер практично у неї на руках. Мама покинула її.
Але не було нічого гіршого, ніж бути євреєм.
За деякий час до Максового прибуття вони втратили ще одного клієнта, що замовляв прання, — цього разу Вайнґартнерів. На кухні знову лунала звична Schimpferei[34], а Лізель заспокоювала себе тим, що у них є ще двоє клієнтів, а головне, що один з них — мер, його дружина і книжки.
Щодо інших її занять, то вони з Руді Штайнером досі обчищали фермерів. Я б навіть сказав, що вони вдосконалювали свої крадійські навички.
Обоє зробили ще декілька вилазок з Артуром Берґом і його приятелями, щосили намагаючись довести, що вони чогось варті, і розширити власний крадійський репертуар. З однієї ферми вони цупили картоплю, з іншої — цибулю. Та свою найбільшу звитягу вони здобули наодинці.
Як ви уже помітили раніше, однією з переваг обходу міста була можливість знайти щось на дорозі. А ще можна було придивитися до людей, вірніше, до тих самих людей, і того, що вони, тиждень за тижнем, незмінно роблять.
Хлопчик зі школи, Отто Штюрм, був одним з таких людей. Щоп’ятниці він брав свого велосипеда і їхав до церкви, везучи продукти для священиків.
Десь місяць обоє стежили за ним, а погода все гіршала, тож Руді був цілком певен, що однієї неймовірно холодної жовтневої п’ятниці хлопець до церкви не доїде.
— Усі ті священики, — пояснював Руді, коли вони простували містом. — Вони і так дуже товсті. За тиждень без їжі не помруть.
Лізель не мала жодних заперечень. По-перше, вона не була католичкою. По-друге, вона й сама була вельми голодна. Дівчинка, як завжди, несла прання. Руді ніс два відра холодної води, або, як він їх називав, два відра майбутнього льоду.
Він приступив до роботи десь о другій.
Без жодних вагань хлопець вилив воду на дорогу саме в тому місці, де Отто завертав з-за рогу.
Лізель мала визнати.
Спершу вона відчувала краплю провини, але план був бездоганним, ну, майже бездоганним, наскільки це взагалі можливо. Щоп’ятниці декілька хвилин після другої Отто Штюрм завертав на Мюнхенську вулицю з пакунком у кошику, прикріпленому до керма. Але цієї п’ятниці заїхати далі йому не судилося.
Дорога і так була слизькою, а Руді додав їй ще льоду, ледь стримуючи єхидну посмішку. Вона пробігала його обличчям, ніби слід від шини.
— Ходи, — сказав він, — он до того куща.
Десь за п’ятнадцять хвилин їхній диявольський план дав, так би мовити, плоди.
Руді вказав пальцем на просвіт у кущі.
— Ось він.
Отто завертав за ріг, замріяний, як овечка.
Він не забарився втратити керування, посковзнутися на льоду і розпластатися на дорозі.
Коли хлопець не поворухнувся, Руді занепокоєно глянув на Лізель.
— Святий Боже, — промовив він, — може, ми його вбили ?
Він повільно виліз з-за куща, забрав кошика, і обоє втекли з місця події.
— Він дихав? — запитала Лізель, коли вони вже трохи відійшли.
- Keine Ahnung, — відповів Руді, вхопившись за кошика. Він і гадки не мав.
Ще трохи спустившись пагорбом, вони дивилися, як Отто підводиться, чухає голову, чухає пах і оглядається у пошуках кошика.
— Дурний Scheisskopf[35], - усміхнувся Руді, і вони взялися до огляду здобичі. Хліб, побиті яйця і головний приз — Speck. Руді підсунув жирний окіст собі під ніс і радісно вдихнув. — Прекрасно.
Хоч як їм кортіло залишити всю здобич собі, відчуття обов’язку перед Артуром Берґом виявилося сильнішим. Вони вирушили до вбогої кімнатки по вулиці Кемпфа[36] і показали свої трофеї. Артур не міг стримати задоволення.
- І кого це ви обікрали?
Йому відповів Руді:
34
Лайка (нім.).
35
Телепень (нім.).
36
Вернер Кемпф (1886–1964) — німецький військовий діяч, генерал танкових військ вермахту. Учасник Першої та Другої світових воєн.