Крадійка книжок

— Звідки я мала знати, що ти мені усміхався? — постійно запитувала Лізель.

Вона навіть декілька разів постояла замість хлопця на воротах, доки вже вся команда не благала його знову стати воротарем.

— Повертайся туди! — нарешті скомандував хлопець на ім’я Гаральд Молленхауер. — Тут з тебе ніякого толку! — Це сталося після того, як Томмі поставив йому підніжку і хлопець не зміг забити гол. Харальд нагородив би його пенальті, от тільки обоє грали за ту саму команду.

Лізель поверталася на поле і незабаром, чомусь завжди так було, протистояла Руді. Обоє намагалися збити одне одного з ніг, ставили підніжки і обзивалися. Руді коментував:

- Цього разу вона не зможе його обійти, ця Saumensch Arschgrobbler. Куди їй там. — Мабуть, йому дуже подобалось обзивати Лізель дупошкрябкою. Ще одна радість дитинства.

Іншою радістю, звичайно ж, було крадійство. Четверта частина, літо 1940 року.

Направду Лізель і Руді поєднувало багато речей, проте саме крадійство остаточно зміцнило їхню дружбу. Причиною став випадок, а стимулом була невідворотна сила — голод Руді. Хлопець постійно помирав з голоду.

Окрім того, що продукти видавали за картками, татова кравецька крамниця теж переживала не найкращі дні (загрозу євреїв- конкурентів усунули, а разом з нею і євреїв-покупців). Штайнери ледь-ледь зводили кінці з кінцями. Як і більшості мешканців Небесної вулиці і тієї частини міста, їм доводилося вимінювати їжу. Лізель приносила б Руді щось із дому, але її сім’я теж не розкошувала. Мама зазвичай готувала гороховий суп. Вона варила його ввечері в неділю — не лише на два-три рази. Вона варила стільки супу, щоб його вистачило до наступної суботи. А в неділю знову варила суп. Гороховий суп, хліб, інколи трохи картоплі чи м’яса. Їсти, не просити добавки і ні на що не скаржитися.

Спершу, щоб забути про їжу, обоє намагалися чимось себе зайняти.

Руді не помирав з голоду, коли грав у футбол. Або тоді, коли вони брали велосипеди його брата і сестри і їхали до крамниці Алекса Штайнера чи відвідували тата Лізель, якщо він того дня десь працював. Ганс Губерманн сидів під останніми променями світла і розповідав їм жарти.

Коли випадали спекотні дні, діти розважалися на річці Ампер — вчилися плавати. Вода ще досі була занадто холодною, та вони все одно купалися.

— Ну ж бо, — вмовляв її Руді. — Ходи сюди. Тут не дуже глибоко. — Лізель не бачила величезної западини, до якої наближалася, і провалилася на саме її дно. Плавання по-собачому врятувало їй життя, хоча вона й наковталася води і ледь не захлинулась.

- Saukerl, — обізвала його Лізель, щойно обоє гепнулися на берег.

Руді поквапився відсунутись. Він бачив, що вона зробила з Людвіґом Шмайклем.

— Але тепер ти вмієш плавати, хіба ні?

Та його слова чомусь не надто її підбадьорювали, і вона пішла геть. Мокре волосся з одного боку прилипло їй до обличчя, а з носа текли шмарклі.

Руді кинув їй у спину:

— Хіба я не заслужив на поцілунок за те, що навчив тебе?

- Saukerl !

Як же він її дратував!

Цього було не уникнути.

Осоружний гороховий суп і постійний голод Руді спонукали їх до крадійства. Саме тому вони приєдналися до групки старших дітей, які цупили їжу у фермерів. До крадіїв фруктів. Завдяки футболу Руді і Лізель добре засвоїли, що треба мати гострий зір і довгі вуха. Обоє сиділи на східцях до будинку хлопця і помітили, що Фріц Гаммер — один з їхніх старших приятелів — їсть яблуко. Воно було сорту Klar , що достигає в липні і серпні, і в його руці здавалося просто неперевершеним. Три або й чотири такі самі яблука випиналися з кишені його куртки. Вони підійшли ближче.

— Де ти їх взяв? — запитав Руді.

Спершу хлопець тільки усміхнувся.

— Тссс, — він перестав жувати. Тоді вийняв з кишені яблуко і кинув його Руді. — Тільки подивитися, — попередив він. — Не їсти.

Наступного разу того хлопця у тій самій куртці вони побачили того дня, коли для куртки було занадто спекотно, і пішли за ним. Він привів їх на берег річки трохи вище за течією. Недалеко від того місця, де тато вчив Лізель читати.

Групки з п’яти хлопців — довготелесі, низькі і худі — усі стояли там і чекали.

На той час у Молькінґу було декілька таких групок, і до деяких з них входили навіть шестилітки. Лідером цієї банди був досить приємний п’ятнадцятирічний крадій на ім’я Артур Берґ. Він озирнувся і побачив двох одинадцятилітніх шмаркачів, що вешталися позаду.

- Und? — запитав він. — Ну, і?

— Я помираю з голоду, — відповів Руді.

— А ще він швидко бігає, - докинула Лізель.

Берґ зиркнув на неї.

— Не пригадую, щоб я тебе про щось питав. — Артур був високим підлітком з довгою шиєю. На його обличчі зграйками розкинулися прищі. — Але ти мені подобаєшся. — Він був приязним, як і всі самовпевнені балакливі підлітки. — То хіба не та, що тоді так відколошматила твого брата, Андерлю? — Звісно, чутки доповзли і до них. Гарна прочуханка долає навіть вікові перепони.

Інший хлопець — один з низьких і худих — із розпатланим білявим волоссям і шкірою кольору льоду, кинув погляд на Лізель.