Брати-віталійці
- Автор: Бредель Вилли
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Микола Ігнатенко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати-віталійці». Краткое содержание книги:
Події розгортаються наприкінці XIV століття. То були часи найбільшого розквіту північної Німеччини, її міста, об’єднані в єдиний союз Ганзу, торгували з усіма європейськими країнами, ба навіть з далекими Китаєм та Персією. Проте основним тереном діяльності ганзейських купців було Балтійське й Північне моря, їхні побережжя. Десь від середини XIV століття ганзейців почали турбувати пірати. Попервах вони називали себе «братами-віталійцями», а потім «справедливцями». Хто вони — знову ж таки тобі розповість Віллі Бредель, видатний німецький письменник, що був полум’яним антифашистом, щирим другом Радянського Союзу.
Віллі Бредель написав «Братів-віталійців» у Москві, де в бібліотеці ім. Леніна знайшов старонімецькі міські хроніки. Тема була близькою Бределеві ще й тому, що він і сам колись достоту морячив. А в його повісті йдеться про людей, що жили на морі, воювали й гинули на ньому.
Більшість героїв цієї книжки — особи історичні. Клаус Штертебекер і досі живе у нам’яті німецького народу як мужній борець із кривдою та несправедливістю. Таким його малює старовинний фольклор, таким його зображує і Віллі Бредель у своїй повісті.
На розбійницьких кораблях панував бунтарський дух, палка зненависть до міських вельмож і сільської шляхти. Але то був стихійний анархічний настрій, скерований на знищення ворогів, та й тільки. Самі моряки рвалися на волю й простір, аби не бути рабами, не бути залиганим бидлом у заможників. Вони жили з грабунків і вважали себе правими, бо одбирали в багачів награбоване. В гаванях розбійники збували навойоване майно і вимінювали його на речі першої потреби. Вони щедро обдаровували злиденних голодранців без сорочки на хребті і гроша за душею.
Тим-то пірати й здобулись доброї слави у простих людей. Чоловіки чимраз частіше покидали села та міста і прилучались до піратів. А серед народу пішов поговір: «На широку ногу живуть лише князі, духівники і пірати».
Так Вісмар ще споконвіку не вирував. Люду напливло з усіх усюд. Вулиці заполонювали і биті у тім’я пірати, і ті, хто прагнув вільного життя: збіднілі лицарі, безземельні селяни, розчаровані міські писарі, невдоволені підмайстри, моряки, гендлярі, збіглі ченці, бродячі школярі. Дехто з цього брата упевняв, що він просто прийшов підпирати краянські інтереси на півночі і німецьких купців у Стокгольмі, та й, зрештою, мечем погратись закортіло; однак збільша усі твердили, що рабство їм остобісіло, що годі стогнати під ярмом, терпіти наругу — і пора вже їм самим звідати папського щастя, а чванливій знаті дати гарненької наминачки. Тільки зась називати їх піратами! Хіба вони не порядні моряки? Не воюють разом з Вісмаром та Ростовом на боці Мекленбурзьких герцогів і графів? Та ще й проти кого — проти датської королеви! Ні, вони не звичайні пірати, хоча й ласі до грабунків. Адже міста, що під зверхністю Мекленбургів, видали їм почесні грамоти на право морського розбою! А хто ж досилав провізію для німців в обложений Стокгольм? Ясна річ, вони!
Їх не прозивали піратами — на них казали брати-віталійці.[16] Ними мріяли стати сотні й тисячі людей; Рибніц, Вісмар і Росток розпирало од шукачів пригод.
Войовничі жадібливі пани і підпанки покидали свої надійні кубельця і заявлялися тут як тут із своїми розбійницькими суднами — адже нова війна на морі заповідала їм високі командні пости. Були серед них гучні на весь край імена: гольштінські, мекленбурзькі, померанські графи, лицарі й поміщики, які галасували: «Хай живе війна з Маргариток)!» А на гадці мали одне: «Хай живе грабівля!»
Багатії, підданці Мекленбургів, хоч-не-хоч витрясали на війну з Данією силу грошей і доправляли піратським суднам оружжя та харч. А загалом, уся ця потороч годувалася з війни, і хто-хто, але купецтво хилилось до піратів уже хоча б тому, що в них була багата здобич, для якої Мекленбурги відкрили усі свої гавані.
У міських ратушах піратські отамани почували себе як вдома — скрізь їх шанували, мов шляхетних панів.
Це було у жнива 1391 року. У Вісмарській гавані повно набилось братів-віталійців, охочих завербуватись на бойові або харчувальні судна, коли нараз до пристані хвацько підімчали три високобортні вітрильники, на щоглах яких майоріли жахливі піратські прапори, знайомі кожному морякові. Кораблі по-молодецькому увімчали в гавань. На суднах од носа й до корми вишикувалась живою стіною безстрашна, гартована у битвах братія: хто з алебардою, хто з бойовою сокирою чи мечем. Одні були зодягнені в панцири та шоломи, інші були до пояса голі й простоволосі. Без слова та привіту вони підпливли до причалу. Без слова та привіту стрічала їх і юрба, що збилась на набережній. Два-три пронизливих посвисти — і паруси з дивовижною швидкістю було спущено, якір кинуто, а до берега полетіли швиргома товстенні линви.
— Чи з добром, чи з лихом, хто будете ви? — за дідівським звичаєм спитав їх начальник гавані, гукаючи у складені трубою долоні — сам він був старий бородай, у залізі од голови до п’ят.
— Матроси «Морського тигра!» — відповіли з корми першого вітрильника, який саме-саме кидав котви.
Коли підійшов другий корабель, бородай і його поспитав, хто він такий.
— Матроси «Морського шумія»! — гукнули йому на відповідь.
З третього судна сповістили:
— Матроси «Морського бігуна»!
Втаємничені переконалися, що то кораблі трьох найвідоміших піратів з Балтійського моря: Клауса Штертебекера, Мікаеля Гедеке й магістра Вігбольда. Капітан Штертебекер Зійшов на берег перший. Він був зодягнений, мов лялька: у блискучу куртку з червоного оксамиту аж до стегон та світло-коричневі штани із м’якої шкіри. При боці висів широкий меч; біле, як прядиво, волосся вибивалось йому із-під чорного берета на самісінькі плечі.
16
Брати-віталійці (від лат. vita — життя, тобто «брати-життєлюби») — німецькі пірати, то займалися морським грабежем на Балтиці в XIV ст.