Брати-віталійці
- Автор: Бредель Вилли
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Микола Ігнатенко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати-віталійці». Краткое содержание книги:
Події розгортаються наприкінці XIV століття. То були часи найбільшого розквіту північної Німеччини, її міста, об’єднані в єдиний союз Ганзу, торгували з усіма європейськими країнами, ба навіть з далекими Китаєм та Персією. Проте основним тереном діяльності ганзейських купців було Балтійське й Північне моря, їхні побережжя. Десь від середини XIV століття ганзейців почали турбувати пірати. Попервах вони називали себе «братами-віталійцями», а потім «справедливцями». Хто вони — знову ж таки тобі розповість Віллі Бредель, видатний німецький письменник, що був полум’яним антифашистом, щирим другом Радянського Союзу.
Віллі Бредель написав «Братів-віталійців» у Москві, де в бібліотеці ім. Леніна знайшов старонімецькі міські хроніки. Тема була близькою Бределеві ще й тому, що він і сам колись достоту морячив. А в його повісті йдеться про людей, що жили на морі, воювали й гинули на ньому.
Більшість героїв цієї книжки — особи історичні. Клаус Штертебекер і досі живе у нам’яті німецького народу як мужній борець із кривдою та несправедливістю. Таким його малює старовинний фольклор, таким його зображує і Віллі Бредель у своїй повісті.
До Гейна підійшов священик.
— Чого вам од мене? — спитав у нього Братик.
— Сину мій, я приніс тобі останнє втішне слово!
У Гейна крутилось на язику перчене слово, але він схаменувся, схилив голову, і святий отець пролебедів над ним «Отче наш».
Штуве, який забив у колодки Клауса й запорав його до зброярні, був воднораз і катом на кораблі. Він розпростав Братика біля мерця і зв’язав його з покійником обличчя в обличчя.
Дитячий Бас ревно плакав. Він схилився над Гейном і потис йому одну руку.
— Прощавай, юначе! — гукнув Гейн, перекрикуючи священикову латину. — Привітай від мене Клауса!
Штуве накинув на шию приреченого зашморг.
— А ти будь проклят, мерзотнику! — крикнув до нього Гейн. — Ти погубив мене! Убивця — ти!
— Готово? — спитав капітан.
— Cui bono! — відповів кат.
— Виконуйте вирок!
Якийсь матрос відірвав од Гейна Дитячого Баса, що заливався над ним слізьми, і чотири моряки підняли зв’язані тіла. Штуве тримав зброяра за ноги…
— Завіщо ви караєте мене? Я не винен!.. — востаннє крикнув Братик і полетів з мерцем у море.
Всі глянули вниз. Священик перехрестився. Двоє тіл ще раз спливли над водою і зникли.
— А йди сюди, хлопче! — гукнув Дитячому Басові Свен.
Підліток і не слухав його. Потім, коли він проходив повз діда, то кинув на нього презирливий погляд.
Свен, гірко посміхаючись, дивився йому вслід.
У Стокгольмі моряки довідались, що «Женев’єва» уже не Гозангова, що її прибрали Вульфлями. Германа Гозанга стратили, а над повсталими городянами вчинено криваву розправу. Матроси похилили голови й мовчали.
Від Вульфа Вульфляма прибуло троє оружних челядників наглядати за судном аж до його повернення в Штральзунд. Вони оселились у капітановій каюті і велися на кораблі як справжні господарі. Єдиним, хто запобігав у них ласки і стелився їм до ніг, був Штуве. Челядники упевняли старосту, що він сьогодні-завтра стане капітаном «Женев’єви». Цей чин, мовляв, вони самі випросять для нього у Вульфлямів.
Потроху люди дізнавались про сумні події у Штральзунді. Гозанг три тижні відсиджувався в домашньому ув’язненні за нечесну торгівлю. Не дочекавшись аніякого слідства, він прийшов у ратушу й заколов Ніколауса Зігфріда. На допиті він заявив, що замірявся на Бертрама Вульфляма. Гозанга засудили до страти й сколесували. Городян, що піднялись на його захист, Вульфлями і Карстен Зарнов жорстоко придушили.
Зарнова, який очорнив Гозанга на суді, радники обрали заступником бургомістра, а «Женев’єву» купив Бертрам Вульфлям.
Як би там не було, але вона вже належала йому, і на неї з нетерпінням чекали у Штральзунді.
Увечері капітан Генрік зайшов із пляшкою оковитої до Свенової каюти. По ньому було видно, що він уже вбив доброго чмеля.
— Керманичу, вип’ємо?
— Авжеж!
— Вип’ємо — хай наші не журяться! — потакнув Генрік і налив по вінця дві склянки, що їх керманич поставив на стіл.
Отець Бенедикт, як тільки зачув капітанів голос, і собі завітав до них.
— Еге-гей! Святий дух іде! — вигукнув Генрік. — Гостинно просимо! Гостинно просимо! Тут якраз одна чарочка плаче!
Вони підняли чарки, а капітан промовив:
— Засправедливість! Вип’ємо за справедливість! Не було б її — світ давно би пішов перевертом!
І всі троє випили за справедливість.
— Я втратив дорогою двох матросів, — сказав Генрік, відкладаючи чарку, — хорошого і нікчемного. Ех, болить голова за славним моряком! Але справедливість є справедливість. Дасть бог, повернемось до Штральзунда, і знову доведеться тяти зілля як хороше, так і погане. Нічого не вдієш — справедливість!
— Шкода «Відваги», осиротіла сердега, — сказав керманич.
— Може, незабаром осиротіє і вся «Женев’єва», — відказав капітан. — Що поробиш, справедливість є справедливість.
— Господь карає винних і визволяє невинних, — прогугнявив священик.
Вони вихилили ще по одній.
— Капітане, — сказав Свен, у мене доказів хоч одбавляй, що Штуве негідник.
— Хіба тільки Штуве? — заперечив капітан і швидкома виголосив — Вип’ємо за справедливість!..
І вони випили.
— Сьогодні-завтра скрутимо в’язи й отому парубійкові.
— За віщо? — вигукнув Свен. — Це чудовий хлопець. Такого пошукати!