Тут баба ворожила (2006)
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-092-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тут баба ворожила (2006)». Краткое содержание книги:
А що скажете, якщо вам запропонують поворожити на смерть із гарантією? Тобто фірма гарантує, що той, на кого ви ворожите, обов’язково захворіє й помре впродовж кількох місяців. І все законно — контракт, штрафні санкції, оплата.
Герої нового роману Наталі Паняєвої «Тут баба ворожила» потрапили саме в таку ситуацію. І їм залишається вибір — або кликати на захист іншу ворожку, або…
Містика в нашому житті межує з реальністю. І кожен сам собі вибирає місце відносно цієї межі. Головне — щоб усе закінчилося щасливо.
Непогана порада, але що саме він, Авенір, має робити? «Ви маєте друга, який може вам допомогти?» Авенір попрохав Іринку допомогти, але вона лише поглузувала з нього. Він просив Дементія, але той підняв його на кпини.
Тут Дейкалу дещо спало на думку, і він почимчикував до телефону.
Він набрав номер Наталі Паняєвої.
— Привіт, це Авенір.
— Впізнаю, — не дуже привітно відповіла Наталя. Очевидно, він знову відірвав її від роботи.
— Ти вже даруй мені, — лагідно промовив Авенір, — але скажи, будь ласка, чи не призначена у тебе зустріч із Русею?
— З якою Русею? — мабуть, Наталя досі перебувала серед своїх героїв, а там жодної Русі не було.
— З тою, з якою я познайомився у Надії Борисівни. Ти ж її знаєш.
— Знаю, — неохоче відповіла Наталя, — але я зараз пишу і ні з ким не зустрічаюся.
— А телефона її ти не маєш? — з надією спитав Дейкало.
— Не маю, на жаль, — Авенір зрозумів, що письменниця хоче позбутися його якомога швидше. — Та ти потелефонуй Надії Борисівні. Вона точно має.
— Мені незручно, — сором’язливо зізнався Авенір.
— Чого б то раптом? — щиро здивувалася Наталя. — Це ж дуже просто. Скажи, що загубив її номер, а мусиш віддати книжку. Або що позичав у неї гроші, і тепер вона чекає на борг. Або що хочеш запропонувати їй роботу. Ти що, сам не можеш придумати?
— Гаразд, — погодився Авенір, — щось вигадаю.
За хвилину він уже набирав номер Надії Борисівни. Вона охоче погодилася дати йому Русин телефон.
— Ви записуєте? Чотириста шістдесят вісім — двадцять вісім — дев’яносто один.
— А як її звуть? Тобто, як її повне ім’я та прізвище?
— Руслана Микитась. А що?
— Ні, нічого. Дякую, Надіє Борисівно.
Авенір поклав слухавку.
Авенір знаходить помічницю
Авенір запросив Русю до «Світлиці» на Андріївському узвозі. Під млинці з ромом, думав він, легше буде розповісти про свої неймовірні здогади.
Руся охоче погодилася зустрітися з Дейкалом. Вона сказала, що живе неподалік, тому швидко прийде, ось тільки перевдягнеться.
І справді, вона прийшла дуже швидко, поривчасто ступила до маленького залу і зупинилася, стискаючи у руках парасольку. Потім відшукала очима Авеніра і підійшла до його столика.
Дейкало допоміг Русі зняти плащик. До них негайно підскочив невисокий хлопчина-офіціант, перехопив плащик із рук Авеніра і відніс його кудись у закуток.
У маленькому залі всі чоловіки, як здавалося Авеніру, витріщалися на Русю, на її довге русяве волосся, яке м’якою хвилею спадало на спину, на обличчя з витонченими рисами, на ніжні руки з тонкими зап’ястками.
Йому хотілося, щоб вони були у залі лише удвох. Але, скоса глипнувши на вишикуваних офіціантів і уявивши, як вони лютуватимуть без клієнтів, Дейкало примирився з присутністю інших чоловіків.
Не даючи собі часу на роздуми і дивлячись у її сині сяючі очі, Авенір заходився з місця в кар’єр сумбурно розповідати про те, що його хвилювало.
Через те, що Руся уже давно була знайома з Володаркою та її компаньйонками, розповідати їй було легко. Закінчивши розповідь, Авенір деякий час сидів, втупившись у свою порожню чашку. Він боявся глянути на Русю. Вона ж його остання надія! Якщо і вона посміється з нього… Він таки визнає себе божевільним.
Але Руся лише спитала:
— Це все?
— Все, — полегшенно видихнув Авенір.
— І що ж ти збираєщся робити?
— А ти вважаєш, що треба щось робити?
— Безперечно! — гаряче вигукнула Руся. — Хіба можна сидіти склавши руки і дивитися, як злочинна організація знищує людей?
Авенір був у захваті. Якби він міг, миттю зістрибнув би зі стільця і дав би гопака просто у кав’ярні. Але, на щастя, журналіст стримався і про всяк випадок спитав:
— Що я можу зробити сам?
Руся наморщила чоло.
— Тепер ти не сам. Я буду тобі допомагати. Насамперед треба з’ясувати, що це все означає. Я думаю, ми зможемо це зробити. Для початку треба все обміркувати…
— Я уже міркував, аж поки вирішив, що збожеволів, — пожалівся Авенір.
Руся задумливо розмішувала цукор у чашці.
— Мені здається, найперше, що треба зробити, — нарешті вимовила вона, — це розшукати ту дівчину, з якою ви вечеряли після «Енеїди». Як її звуть?
— Віруня Петрівка.
— По-моєму, вона щось знає.
— Знати знає, але вона страшенно налякана, зі мною навіть не схотіла розмовляти, коли я почав її розпитувати у магазині. Вона боїться. Я навіть не сподіваюся, що вона щось розповість.