Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
Юзеф Пілсудський та Віллі Брандт, Махатма Ґанді та Вацлав Гавел, Авґусто Піночет та Марґарет Тетчер… Героїв цієї книжки об’єднує те, що вони змогли стати справжніми лідерами нації, згуртувати співвітчизників і вивести свої країни з глибоко кризових ситуацій. Автор, розповідаючи про 25 знакових особистостей XX століття, показує їх без звичних штампів, надає маловідомі факти та в той же час змушує замислитися, яким повинен бути політичний лідер, що може Україна запозичити з безцінного досвіду цих видатних діячів. До книги увійшли матеріали, опубліковані на сторінках аналітичної газети «Дзеркало Тижня».
Верховний головнокомандувач уже давно був практичним правителем Фінляндії. І влітку 1944 року, на чергових президентських виборах, що проводилися попри військовий час, цей стан справ було формалізовано — маршал отримав повноваження президента. Саме Маннергейму та його команді вдалося вивести країну з війни без окупації її радянськими військами. Щоправда, втрачені 1940 року землі знову відійшли до Радянського Союзу, і до них долучився ще район Петсамо. Але все ж таки Фінляндія не перетворилася на радянського сателіта, як це сталося, наприклад, з такими країнами, як Угорщина чи Чехословаччина.
Попри особливий характер відносин, які склалися у Фінляндії з «великим східним сусідом» після Другої світової війни, — а Фінляндія не була членом ані НАТО, ані Європейського союзу, і її господарство було зорієнтоване переважно на радянські ринки, — ані основи ринкової економіки, ані багатопартійна демократична система у країні ніколи не були демонтовані.
Маннергейм же 1946 року не став повторно виставляти свою кандидатуру у президенти. 79-річному маршалу вже важко було керувати державою за станом здоров’я.
Вийшовши у відставку, він прожив іще п’ять років. Більшу частину цього часу хворий Маннергейм провів на швейцарських курортах і помер у Лозанні 27 січня 1951 року. Тіло його поховано на Центральному військовому цвинтарі у Гельсінкі, а пам’ять залишається в серцях фінів.
Заповіт Маннергейма
«Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля».
Карл-Густаф-Еміль
фон Маннергейм
Едуард Бенеш:
Президент, який двічі втратив республіку
Слава, слава, Президенту, слава! Слава, слава, Найдорожчий, слава! Жий многа літа, в щасті, здоровлі, В користь народа довго працюй! В наших молитвах ми Христа благаєм, Сили й здоровля щоб Тобі післав.
Михайло Баланчук. Привіт з Карпат
другому президентові. — Ужгород, 1937
У середині тридцятих років минулого століття Чехословацька республіка залишалася єдиним острівцем демократії та стабільності в океані тоталітаризму та авторитаризму, що розливався в Центральній Європі. Що являли собою «закляті друзі»-близнюки — гітлерівська Німеччина та сталінський Радянський Союз, — нині загальновідомо. Але й Польща маршала Пілсудського, Румунія генерала Антонеску та Угорщина адмірала Горті дуже мало нагадували демократії в сучасному розумінні цього слова.
Звичайно ж, довоєнна держава чехів та словаків не була ідеальним суспільством і мала свої проблеми. Та все ж, гортаючи пожовклі книги та газети того часу, дедалі більше пересвідчуєшся, що два професори — Томаш-Ґарріґ Масарик та Едуард Бенеш — створили дуже симпатичну державу. Настільки демократичну і гуманну, наскільки лише дозволяли час і оточення. І важко собі навіть уявити, які, мабуть, шекспірівські муки переживав президент Чехословаччини Бенеш, котрий успадкував державне кермо від свого учителя і друга Масарика і припустився до загибелі цієї держави. Причому двічі.
Як Еда став не шевцем, а професором
Едуард Бенеш народився 28 травня 1884 року в селі Кожлани неподалік Пльзеня. Він був наймолодшою, десятою, дитиною в сім’ї небагатого селянина Матея Бенеша. Невеликий шматок батькового піщаного ґрунту не міг прогодувати численну родину, отож Матей завів собі ще й міні-цегельню. Протягом багатьох років він щодня до пізнього вечора порався по господарству, а вставав о другій годині ночі і йшов до цегельні. Працював завжди один, без жодних помічників, і десь на ранок чергова партія цегли була готова. Він сам накладав її на воза і сам розвозив покупцям, принагідно скуповував збіжжя і продавав його у Пльзені, обробляв землю. Через багато-багато років, коли син старого Матея став президентом республіки, він офіційно встановив для себе 15-годинний робочий день. На запитання з цього приводу Едуард Бенеш волів узагалі не відповідати, але зрештою не витримав: «Мій батько працював більше».
