Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
- Автор: Кошута Владимир Алексеевич, Підпалий Валерій
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #84
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84». Краткое содержание книги:
Об’ємний дисплей штурманської машини показував наші маневри. Кораблі перебудувались, утворивши немовби піраміду, у вершині якої — Об’єкт і наш “Вайгач”. Нас виводять на атаку? Потім кораблі розійшлись, охоплюючи Об’єкт з флангів, але протистояння Об’єкт — “Вайгач” збереглося.
— Почув, — прошепотів Паттег і поклав руки на штурвал.
Цяточка на екрані лишилася нерухомою, а поряд побіг стовпчик цифр: зміна курсу Об’єкта і відносна швидкість. Прискорення… Ого! Сім “же”!
Ще кілька хвилин ми стежили за показаннями телеметрії. Нарешті Паттег сказав:
— А він і не думає тікати.
Задоволення, та що там — торжество прозвучало в його репліці. Мисливець вистежив дичину? Воїн рветься до бою?
Я часто думав про те, хто й чого йде в патруль, у цю останню організацію землян, створену спеціально для того, щоб вистежувати і знищувати ворога. Трошки хлопчачого самозамилування помічав я в тому, як чепуристо носили вони свою гарну сріблясту форму, тренували витривалість і спостережливість, вигострювали специфічний жаргон.
Проте, навряд чи можна вважати хлоп’яцтвом те, що заяви і навіть вимоги про зарахування до патруля надійшли від чверті землян відповідного віку. Півмільярда заяв на двадцять тисяч штатних місць. Справляє враження. І ще: з патруля не йдуть. Не було ще такого випадку, хоч здебільшого вахти патруля — це досить-таки нудна робота. І тільки тепер я зрозумів, яку хвилину виношують у душі патрульні.
— Це, часом, не наш корабель?
— Ні. Автовідповідач не реагує, та й нема в цьому секторі наших бортів, — сказав Тханг.
— А може, все-таки чужі? Ти що, Володю, не віриш у чужих?
Тханг обережно зауважив:
— Товариш Паттег ніколи не казав, що чужих немає. Ще б він це казав! Від кого ж, як не від патрульних, ідуть всі ці казочки про Срібних Дівчат, Риб і Чайок, яких бачили і в відкритому космосі, й біля Трансплутону, і навіть у Системі!
— Чужі, звичайно, є. Але контакту немає.
— Поки що немає.
— Це “поки що” — надовго.
Засвітився ще один екран — почала працювати ближня електромагнітна локація. “Вайгач” зближався з Об’єктом…
Крісла затремтіли, зітхнули амортизатори: Паттег починав маневр. Я не встиг запитати, що ж далі. Потрійне, а потім навіть не знаю яке перевантаження втиснуло мене в крісло… Струшуючи все тіло корабля, надривалися в божевільному реві двигуни. Це тривало довго і скінчилось якось одразу. Я глянув на дисплей: загальний стрій кораблів не порушено, Об’єкт, як і раніше, в центрі піраміди, тільки “Вайгач” уже не мчить назустріч, а висить нерухомо (у відносних координатах), на незмінній і порівняно невеликій відстані.
Паттег вийшов на зв’язок:
— Я — “Вайгач”. Зазнав ракетної атаки з боку невідомого об’єкта. Ракета класу “корабель — корабель”, площа відбиття 0,6, швидкість 18, самонаведення.
— Який заряд? Які пошкодження? — ожили переговорні пристрої.
— Пошкоджень немає. Маневром спалив ракету в струмені маршового двигуна. Заряд, як видно, плутоній, — Паттег кинув короткий погляд на екран експрес-спектрографа.
Тханг витер кров із закушеної губи і твердо сказав:
— Це Небезпечний Об’єкт. Слід негайно знищити.
Знищити, ясна річ, що ж іще з ним робити? Але гразери в такому пилу малоефективні, і взагалі малоефективні, якщо там немає нічого живого. Якщо немає.
Я ввімкнув оптичну систему. Кілька секунд, поки машина відшукувала Об’єкт і виставляла максимальне збільшення, нічого не було видно. Та ось у перехресті координатної сітки застигла маленька смужка, що ледве вирізнялася на фоні матової чорноти Вугільного Мішка. Спробуй розбери, чи це наш старий земний бойовий корабель “Ангел”, чи щось зовсім інше.
— Гразери? Протиметеоритні гармати? — запитував інтерком Володя.
Ні, так не можна. Вони вже все вирішили — знищити, спалити, стерти на радіоактивний пил…
І тут я подумки накинувся на себе. Альтруїст! Тебе щойно мало не пристрелили. І півтора десятка літ цей уламок минулого чинить розбої в просторі. Та й взагалі, що ти знаєш про все це? Ти — рекрут у патрулі. Твоє діло — служити і мовчати. Там не один десяток розумних голів розбирався. І я сказав:
— Ні, так не можна.
Не можна — інакше навіщо посилати в патруль нас, людей? Послати автомати чистити космос, наштампувати сотні тисяч космічних двірників — нехай прочісують простір, знищують і розпилюють усе, що не відповідає на пароль.
Паттег різко відвернувся від пульта і з цікавістю втупив очі в мене. І я зрозумів, що він усю вахту підсвідомо чекав від мене сюрпризів. Паттег тихо спитав: