Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
- Автор: Кошута Владимир Алексеевич, Підпалий Валерій
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #84
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84». Краткое содержание книги:
— Романе!..
Стефа метнулась до вікна… відчайдушно рвонула дошки…
— Романе!.. — знову долинув голос її брата.
Дошки не піддавались.
Дівчина не втрималась на підвіконні, впала… і знову кинулась до вікна.
— Оресте!
Орест привалився до дерева, стражденні очі його ковзнули по верхівках акацій, рука повільно сповзла з грудей, відкриваючи на мундирі вологі багрові розводи і рвану дірочку…
З-за афішної тумби Роман спостерігав бойовика, який, насвистуючи, ходив перед кав’ярнею “Атлас”.
Дочекавшись, коли вартовий ненадовго сховався за рогом, Роман блискавкою метнувся до кав’ярні, мить постояв — і шаснув у прочинені двері.
Вартовий зупинився, оглянув безлюдну вулицю, вхід в “Атлас”, над яким погойдувався жовтуватий ліхтар, і, заспокоївшись, насвистував собі далі.
У кав’ярні було темно й пусто. Роман, завмираючи на кожному кроці, скрадливою тінню перетнув більярдну…
З дальніх кімнат долинав невиразний гомін.
Роман зачепив у барі стілець, насторожено постояв, потім звів запобіжник пістолета і вийшов у коридор. Він не помітив, що позаду, пригнувшись за стойкою, стежив за ним Семен.
Перед входом у штаб бойовиків Роман відхилився за виступ у стіні.
В штабній кімнаті Диман сердито виговорював Зенонові:
— Сволота! Загони виїхали з сіл ще опівдні! Тобі доручили зв’язок. Куди ти їх послав?
— Друже Диман, я…
— Ми тут захлинаємось у крові, а ти!.. Вб’ю, як пса, коли вернешся без загонів!
Зенон круто розвернувся, люто кулаком розчинив двері, швидко пройшов повз Романа. Коли його кроки затихли, Роман вбіг у штаб.
— Ані руш, Диман!
Цієї миті ззаду на хорунжого накинувся Семен, викручуючи йому руки.
У більярдній Зенон різко повернув голову на здушений зойк із штабної кімнати…
Семен штовхнув обеззброєного Романа на стілець.
— Хто до нас завітав! — щиро здивувався Диман.
На стіні задзвонив телефон.
— “Атлас” слухає, -зняв трубку Диман. — Авто вже вийшло?.. Добре.
Він вернувся до столу і підняв пістолет.
— Як бачиш, друже Роман… панькатися з тобою ніколи.
Біля дверей почувся спокійний голос:
— Кидай зброю, Диман!
Диман розкрив долоню, немов пістолет раптом обпік йому пальці.
— І ти, Семене, — провадив далі спокійний голос.
Бойовики підняли руки і ошелешено вирячились на Зенона, який, тримаючи їх під прицілом, заходив до кімнати.
Першим опам’ятався Диман.
— Паскуда!.. Тепер ясно, куди ділися загони.
Зенон усміхнувся Романові. Той уже встиг заволодіти зброєю Димана і своєю власною.
— Правильно, Диман, — сказав Зенон. — Я їх відіслав назад.
Семен блискавичним рухом вихопив з рукава фінку, заніс над Зеноном… і звалився від сильного удару рукояткою пістолета.
Зенон і Роман вивели Димана з кав’ярні. Вартовий випростався і доповів:
— Все гаразд, друже Диман.
Зиркнувши на своїх супроводжуючих, які, засунувши руки в кишені, впритул ішли за ним, Диман процідив:
— Ідіот…
Вартовий ображено провів їх поглядом. На вулиці вже чекала машина, про яку Димана повідомили по телефону.
Зенон відчинив дверцята, неголосно сказав водієві:
— А ти, хлопче, давай додому. — І помітивши, що той здивовано озирнувся на Димана, який сів з Романом на заднє сидіння, поквапив: — Швидше, швидше!
Хлопець виліз з автомобіля і розгублено стояв на тротуарі, поки машина з Зеноном за кермом не зникла за поворотом.
За вікном мелькали поодинокі тьмяні ліхтарі.
В машині мовчали.
Нарешті Роман тихо промовив:
— Диман… архіви!
Бойовик, немов чекав цього запитання, навалився на дверцята, смикнув ручку. Юнак пістолетом надавив йому на горло.
— Нас цікавлять архіви! Диман обм’як і прохрипів:
— Навіть не уявляю, де їх заховали… Беркут сам готував криївку.
На кладовищі Зенон загальмував біля багатої усипальниці: за масивною огорожею, під кам’яною аркою, у величній позі лежала мармурова фігура якогось кардинала.
Зенон вийшов з автомобіля, відчинив дверцята біля Димана.
— Ану… виходь!
— Ні… Ні! — запанікував бойовик, упираючись в сидіння.
Зенон витягнув Димана, швиргонув його на огорожу. Диман відповз до усипальниці.
— Не знаю!.. Я нічого не знаю!.. Сволота! Зрадники!
Він зі страхом втиснувся спиною в темний постамент, чекаючи пострілу, судорожно випростався і зазирнув під арку, ніби шукав там порятунку. Його лице раптом перекосила гримаса жаху: просто перед його очима, зовсім близько, холодно відсвічувало мармуром обличчя високопоставленого покійника… Диман сповз з усипальниці кардинала, уткнувся головою в ріденькі кущики біля огорожі: