Мелодія кави у тональності кардамону
- Автор: Гурницкая Наталья
- Серия: Мелодія кави #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-6302-7
- Жанр: Другие романтические романы
Электронная книга - «Мелодія кави у тональності кардамону». Краткое содержание книги:
— Ви здуріли? — видихнула вона на одному подиху. — Що ви робите?
Намагаючись не дивитися на неї, Адам згріб із підлоги її білизну і тицьнув у руки.
— Вдягайся і йди додому, — глухо, аж ніби захрипло, проговорив він. — Спочатку сама вирішиш, чи хочеш ти залишитися в мене, а тоді вже… Не бійся, нічого страшного з тобою не сталось. Як було, так і залишилось.
Знову втративши здатність говорити, Анна завмерла з напіввідкритим ротом.
— Слухай, — Адам підвищив голос. — Не тягни на себе біди. Не стій тут, як нежива. Вдягайся і йди додому.
Усе ще продовжуючи ошелешено витріщатися на нього, Анна притиснула до себе білизну. Чому Адам кричить на неї? Що поганого вона йому зробила? Що це взагалі таке?
Відвернувшись, вона похапцем натягнула на себе білизну, машинально обсмикнула спідницю, почала стягувати корсет. Як і коли Адам майже повністю роздягнув її, геть чисто не пам’ятала. Тут взагалі мало бракувало, щоб… Ще й зараз мало бракує…
У її очах промайнуло щось дуже подібне на паніку. Здається, вона таки дограється. Ні, треба негайно втікати звідси.
Продовжуючи спостерігати, як Анна, червоніючи під його поглядом, гарячково вдягається, Адам перевів подих. Якби не знав, з ким насправді має справу, — нізащо б не поступився. За ці півроку мав такої гри аж із надлишком і вже не просто втрачав терпіння, а починав вважати себе справжнім ідіотом. Хоча… Усе закономірно. Від початку знав, із ким має справу.
— Добре, я проведу тебе додому. Хочу переконатись, що ти не втрапила в якусь халепу.
Намагаючись з’єднати докупи краї корсета, Анна кинула на Адама розпачливий погляд. Цікаво, як вони вийдуть на вулицю разом?
— Слухай, Анно, а тобі не здається, що ця гра заходить задалеко? Може, нарешті, на щось наважишся?
З острахом глянувши на нього, вона заперечно хитнула головою і спробувала застебнути ґудзики, та вдруге схибила.
— Давай сюди, — Адам хотів допомогти їй впоратися з ґудзиками, проте Анна так злякано сахнулася від нього, що він відступився. — Та добре вже. Я не чіпатиму тебе. Застібай сама.
Віднедавна мав цілком виразне передчуття, що не повинен відпускати Анну від себе, проте зараз не знав, чи вартувало аж так сильно поспішати. Переспати з нею — найлегший, проте далеко не найкращий спосіб для того, щоб забрати її з Жовкви. Виглядає на те, що він не може повестися таким чином. Хочеться зробити все це якось по-людськи. Якби міг одружитися з нею — саме це і зробив би якомога швидше. І до дідька всі умовності та маєтки.
— Я дам тобі ключі від будинку, — Адам підійшов до креденса, дістав із шухляди ключі й простягнув їх Анні. — Я хочу, щоб ти жила зі мною. Якщо надумаєш, зможеш прийти сюди у будь-яку хвилину. Навіть тоді, коли мене не буде вдома. Все одно треба щось вирішувати. Я продаю цей будинок, а тебе забираю до Львова.
Спантеличено дивлячись на ключі, які простягнув їй Адам, Анна навіть не торкнулася їх. Як він уявляє собі все це? Щоб вона стала коханкою одруженого чоловіка? Та нізащо. Тітка з вуйком її вб’ють. А Андрій? А сусіди? А Маркіян? Та що вона, гріха не боїться?
Адам важко зітхнув. Здається, своєю відвертістю та натиском лише налякав Анну, але ні на крок не посунувся до мети. Де вона взагалі така взялася на його голову? Хоч би що зробив чи сказав — усе виглядає недоречним щодо такої дівчинки.
Уже й не сподіваючись, що Анна коли-небудь скористається його запрошенням, Адам примусив її взяти ключі. Чогось більшого від неї поки очікувати не варто. Найімовірніше, зараз вона взагалі уникатиме його. Треба перечекати, доки все це трохи забудеться.
Розділ 9
Адам не помилився. Перше, що Анна зробила після того, як цілком чітко усвідомила, чим міг завершитися її візит до нього додому, — вона перестала зустрічатися з ним наодинці і, лише коли він сам приходив до них додому, ненадовго виходила зі своєї кімнати, щоб привітатися, проте вже по декількох хвилинах розмови зникала. Ще раз з’являлася лише для того, щоб чемно попрощатися. Ввічливо-байдужа і до нудоти правильна — жодного натяку на те, що сталося в його будинку, жодного уважнішого погляду чи зайвого слова. Так, ніби не вона ще зовсім нещодавно дарувала йому цілком виразну надію на продовження стосунків. Невже він помилився? Цікаво, де і коли схибив? Напевно, надто штурмував події і налякав її.
За кілька тижнів таке вперте ігнорування Анною його присутності почало Адама дратувати. Як усе це розуміти? Це її суто жіночий спосіб висловити йому невдоволення чи вона справді не хоче бачитися з ним? Цікаво, невже вона думала, що він бавиться з нею у дитячі забавки? Навіть як на її недосвідченість — це аж занадто наївне уявлення про життя.