Крута компанія
- Автор: Біла Надія
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Академія
- ISBN: 978-966-580-504-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Крута компанія». Краткое содержание книги:
Ненаситне Я юних героїв повісті хаотично рветься пізнати себе в собі й себе в іншому, бо вже так хочеться щастя. І в певний момент до них приходить усвідомлення, що кожен крок, навіть помилковий, не забирає можливості зробити ще один — правильніший.
— Розслабся, — шепоче їй Дімка. — Я ж пообіцяв.
І вона відпускає його руку. Він відчуває її ніс на своїй ключиці, і дивно, що він відволікається від руху там, унизу, де хвилину тому був зосереджений увесь його світ. Він слухає її дихання, два фонтанчики теплого повітря, і, поки вона тремтить у нього під пальцями й стогне, вимірює секундами, скільки триває її видих і скільки вдих, — тільки від нього залежить, скільки ще вони проживуть…
Ти
Ти лежиш у нього на плечі й уже давно хочеш про це сказати. Але ніяк не наважишся. Ти, виявляється, страшенна боягузка. Мірка чи навіть Карина в такій ситуації поводилися б як дорослі або хоча б рота відкрили, щоб хіхікнути і не лежати в ідіотській ніяковості.
У кімнаті стемніло, і здається, що Дімка спить — так рівно підводиться й опускається його живіт. Тільки тому, що він погладжує твоє плече, ти розумієш, що його очі в оточенні білих вій дивляться в темряву стелі, і він напевно моргає — повіки піднімаються вгору, опускаються донизу. Думаючи про це, ти знову хочеш його цілувати.
— Діма-а, — нарешті зітхаєш ти.
— Шо, зайчику?
Ти підводишся на лікті:
— Тобі теж, напевно, страшно хочеться. Ну… Розумієш, про що я?
Він видихає зі стогоном:
— А як ти думаєш, зайчику? Звичайно.
— Розумієш, я, в принципі, не проти, — ти сідаєш, підтягуєш коліна до підборіддя, у тебе горять щоки й узагалі голова палає, — але я не знаю… Якось потрібно подумати, наважитися. Може, наступного разу…
— Ай, попустися, Мілочко! Це станеться тоді, коли має статися, — він підкладає руки під голову. — Мені кайфово просто через те, що ти поруч.
Ти збентежено поправляєш волосся.
— Ти підеш сьогодні до Світлани? — раптом питаєш ти, сама від себе не чекаючи. — Знімати напругу? — хихотиш, неначе тобі справді смішно.
Він сідає, обсмикує білу футболку. Комір у неї розтягнутий, під лінійкою його плечей ти бачиш частину ключиці, западинки м’язів. Дощовими краплями на шиї розбризкано червоні плямочки — там ти його цілувала.
— Я з нею більше не зустрічаюся, — говорить він.
— Чому? — ти мимоволі зводиш брови, опускаєш очі. У тебе сьогодні безперечно день безглуздих питань.
— Я зустрічаюся з тобою.
— Правда?
— Блін, Мілко, правда!
Ти підбираєшся вище і, незважаючи на збентеження, говориш:
— Я видаю якусь нісенітницю. А ти прикидаєшся, що в неї віриш.
— Мілочко…
— Ні, правда, я це розумію. Я не хочу, щоб ти одночасно був зі мною і з нею. Просто якщо я скажу тобі у вічі, значить, мені не все одно.
— А тобі не все одно?
— Ні.
— Ти, типу, ревнуєш?
— Є трохи, — ти опускаєш голову й думаєш, що пора вмикати верхнє світло. Ось-ось повернуться батьки, і якщо Дімка ще буде тут, усе повинно мати пристойний вигляд. Тобі треба хоча б у дзеркало на себе поглянути. — Тобі, напевно, пора… ну, розумієш, батьки.
Він сповзає з ліжка, сідає на краєчок, кладе руку тобі на шию:
— Так не хочеться від тебе йти, капець просто, — голосно видихає.
І ви сидите ще хвилинку. І більше нічого не треба казати. Він піднімається й іде до передпокою, на ходу просовує свою біляву голову крізь горло синього светра. Ти впиваєшся в нього очима й дивишся, як він зав’язує черевики. Як хребці проступають у нього під светром, як проявляються плечі й блищить борозенка на шиї під білим коротко стриженим волоссям. Тобі хочеться його обняти й знову вткнутися носом у його ключицю. І не відпускати.
— Бувай, — каже він, і ти зачиняєш за ним двері.
Тільки через два дні ти зізнаєшся Мірці. «Ну нарешті!» — вигукує вона. І як ти її не переконуєш, що нічого з того, що вона думає, не сталося, Мірка каже, що його руки в тебе в трусах — це перший крок у правильному напрямі.
— Коли чоловік дуже сильно закоханий, — заявляє Мірка, — він не може себе контролювати. У них кохати й хотіти — те саме.
— А я в нього закохана? — питаєш ти. — Що ти думаєш?
— Тю, що за питання — звичайно! З першого погляду.
Не дуже зрозуміло, чи Мірка жартує, чи говорить серйозно. За шкільними вікнами сиплються сніжинки. Вони криві, а небо сіре, майже чорне, і все навкруги похмуре, не зимове ще, але вже не осіннє. Тобі сумно, як цим сніжинкам-невдахам, що приречено тануть на іржавих карнизах.
Кохання — це щось інше. Щось більше. Кохання не притискає твій живіт до ліжка п’ятитонною гарячою брилою, кохання не ховається по темних кімнатах. Кохання звільняє, піднімає над землею й несе вгору.