Крута компанія
- Автор: Біла Надія
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Академія
- ISBN: 978-966-580-504-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Крута компанія». Краткое содержание книги:
Ненаситне Я юних героїв повісті хаотично рветься пізнати себе в собі й себе в іншому, бо вже так хочеться щастя. І в певний момент до них приходить усвідомлення, що кожен крок, навіть помилковий, не забирає можливості зробити ще один — правильніший.
Ви зустрічаєтеся вечорами, коли Дімка приходить з роботи. Морози посилюються. Ви грієтеся в кав’ярнях, ти п’єш тільки каву. З паралізованим батьком йому є на що витрачати гроші. Ви балакаєте й смієтеся. Тусуєтеся з Кариною й Олегом, іноді з Міркою, якщо Стахевич на тренуванні по волейболу або в репетиторів. І все як завжди.
Але варто голосам замовкнути, варто поглянути в цій секундній тиші Дімі в очі, і тебе вивертає навиворіт, спинити це можна, тільки якщо постояти біля нього в темряві під’їзду, посидіти п’ятнадцять дозволених хвилин за зачиненими дверима, поки тато не почне демонстративно ходити коридором повз твою кімнату.
— У мене є друг, — одного разу каже Дімка. — Студент. Він звалює на вихідні додому, у село, — значуще на тебе дивиться, — залишить мені ключі.
Від думки про порожню квартиру тебе наповнює сум’яття. Воно змушує дивитися вбік, стискати губи й поправляти волосся під шапкою. Тобі стільки треба зробити на вихідних, добити фізику. Як же ця фізика дратує! Вона накручує тобі кишки на електричні ланцюги, паралельним, блін, і послідовним з’єднанням.
Мама робить зауваження, нібито в тебе мова забруднилася. Та в тебе вже мізки змішалися в кашу за дві нестерпні чверті, а ця третя тебе точно докінчить. Ти наважуєшся:
— Давай у суботу. О котрій?
— Коли тобі зручно, зайчику? — він тебе обіймає, а ти відсторонюєшся, бо він почує, як колотиться твоє серце, а дитячі сантименти тебе саму вже дістали. Годі!
— Мені краще вдень, ну, тобто раніше. Типу, в кіно або просто гуляти, — ти ховаєш руки в кишенях, і ви йдете вулицею до твого будинку. — Але ж ти про все потурбуєшся, — бурмочеш ти. — Презервативи і… ну, таке інше…
Він зупиняється, бере тебе за плечі, повертає до себе:
— Зайчику, ти — найцінніше, найпрекрасніше, що є в моєму житті. Я готовий піклуватися про тебе вічно.
Тобі приємно це чути, хоча в глибині душі ти розумієш, що з ключами від порожньої квартири в кишені хлопець присягатиметься бозна в чому.
Ви піднімаєтеся сходами на другий поверх у чужому будинку. Спочатку холодна залізяка дверей плювалася червоними цифрами коду — не хотіла вас пускати, потім поштові скриньки агресивно шкірилися розкритими дверцятами, а з ліфта шумно вивалилися хлопці, регочучи и матюкаючись гордо й соковито. Вони так запросто випльовували матюкливе вариво з тонких, ще дитячих горлянок, що ти здригнулася. Вони вже розуміють, які магічні слова захищають їхні щуплі тіла необхідними на вулиці обладунками — розполохують увічливих слабаків.
Ти втягуєш голову в плечі. Тобі не подобається цей під’їзд. Швидше б сховатися за вашими особистими зачиненими дверима, і все буде по-іншому, все буде окей. Подумаєш, зламані ящики, хлопці — взагалі-то звичайний будинок, і ліфт такий самий, як у твоєму, і кнопки схожі.
Квартира кисло пахне застояним тютюновим димом. У передпокої вас зустрічає дзеркало з тріщиною-блискавкою через усе обличчя, і розкрита картата сумка перегороджує шлях. У ній складено банки з-під майонезу, соусів і джемів.
— Лисий, напевно, забув, — Дімка ногою відсовує сумку вбік. — Він із Чорноморки. Мама збирає йому пожерти на тиждень.
Ти киваєш, усміхаєшся, а під пахвами зовсім недоречно збираються пітні струмочки. Ти розкручуєш шарф, знімаєш куртку. Дімка теж розстібається. Ти розглядаєш горб зі светрів і чомусь штанів, які за петельки бирок підвішено прямо в коридорі. На гачку — футболка з темно-коричневим брудним коміром. Ти відвертаєшся. Дімка притискає тебе до себе, цілує волосся.
— Усе нормально, зайчику. Хочеш мартіні? — він витягає з внутрішньої кишені маленьку білу пляшку.
На тобі незручний червоний ліфчик, з тих, що у твоїй шафі складено нагорі як найгарніші. З лівого плеча завжди сповзає бретелька, і під грудьми передавлює. Може, ти розтовстіла? І стрінги ти не любиш, але червоні в тебе тільки стрінги, вони вже натерли в ямці між сідницями.
Ви проходите по горбистому лінолеуму до кухні. Ти затримуєш погляд на бульбашках підлоги — їхні верхівки потерлися й просвічують рудими плямками. Тому ти не зразу помічаєш кухонне жахіття. І справа не в пожовклому від тютюнового диму обривку штори, не у брудних тарілках — вони ось-ось почнуть стрибати з раковини, так тісно їм під списами ложок і виделок, пластиковими мисками в різнокольорових плямах від кетчупу й черв’ячках локшини.
Тут усе як у «Ходячих мерцях», коли люди від страху розповзаються по норах, щоб їх не вчули мертвяки, і в цих норах, що були колись будинками, кинуті їжа, речі, меблі — усе збивається в безформну груду, що спочатку гниє, потім пліснявіє. Тільки ця кухня — не декорація.