Річки Лондона

Беверлі несвідомо торкнулася власного волосся, яке було випрямлене й розділене проділом, а по боках опускалося на плечі.

— Ти навіть уявити не можеш, наскільки це складно, — сказала вона. — І саме тому тобі мене туди не витягти, — вона кивнула на вулицю, яку заливало дощем.

— Якщо ти вважаєшся богинею…

— Оріша, — сказала Беверлі. — Ми Оріша. Не духи місця, а Оріша.

— Чому ти не можеш вплинути на погоду? — спитав я.

— По-перше, — нарочито повільно сказала вона, — погода — не забавка. А по-друге, це північний Лондон, володіння моїх старших сестер.

Колись я бачив карту річок Лондона сімнадцятого століття.

— Ти маєш на увазі Фліт і Тайберн? — спитав я.

— Якщо ти й далі зватимеш її Тайберн, решту свого життя проведеш бовтаючись у зашморгу, — сказала Беверлі. — Якщо коли-небудь зустрінешся з нею, зви її «леді Тай». Втім, я б на твоєму місці не хотіла б з нею зустрітися. А вона навряд чи хоче зустрітися з тобою.

— То в тебе з ними не дуже гарні стосунки? — спитав я.

— Фліт нормальна, — сказала вона. — Але занадто цікава. А Тай просто пихата. Вона живе в Мейфейрі, ходить на вечірки багатіїв і знає «впливових людей».

— Мамина улюблениця?

— Лише тому, що може владнати справи з політиками, — сказала Беверлі. — П'є чай на терасі Вестмінстерського палацу. А мені дісталося сидіти в машині з Найтінґейловим хлопчиком на побігеньках.

— Якщо я правильно пам'ятаю, ти сама не захотіла додому їхати, — сказав я.

Я помітив, що ззаду до нас під'їжджає машина Леслі. Вона ввімкнула й вимкнула фари, а потім вийшла. Я швидко нахилився назад, щоб відчинити їй пасажирські двері. Дощ ударив мене по обличчю так, що я мало не захлинувся, а Леслі майже устрибнула всередину.

— Думаю, буде повінь, — сказала вона, схопила мій рушник і почала витирати ним обличчя та волосся. Потім різко подивилася на Беверлі. — Хто це? — спитала вона.

— Беверлі, це констебль Леслі Мей, — потім я повернувся до Леслі. — Це Беверлі Брук, річковий дух і п'ятиразова переможниця місцевого лондонського конкурсу з безперервного базікання.

Беверлі ляснула мене по руці. Леслі схвально всміхнулася їй.

— Її мати — Темза.

— Справді? — спитала Леслі. — А хто ж тоді тато?

— Це складно, — сказала Беверлі. — Мама каже, що знайшла мене; я плавала в струмку біля автостради в Кінгстон Вейл.

— У кошику? — спитала Леслі.

— Ні, просто пливла, — сказала Беверлі.

— Її спонтанно створили мідіхлоріани, — сказав я. Обидві жінки подивилися на мене, не розуміючи. — Забудьте.

— Твій підозрюваний уже прийшов? — спитала Леслі.

— Після того, як ми приїхали, ніхто не приходив, — відповів я.

— Ти що, не знаєш, який він зовні? — спитала Леслі.

Я збагнув, що не маю жодного уявлення про зовнішність доктора Фремлайна. Перед тим, як ми почали його переслідувати, я сподівався просто поговорити з ним у нього вдома.

— Я маю опис, — відповів я.

Леслі сумно подивилася на мене й витягла роздрук фотографії з прав водія доктора Фремлайна.

— Він був би непоганим копом, — сказала вона Беверлі, — якби не відволікався від деталей.

Леслі дала мені пристрій, що був схожий на великий гібрид «Нокії» та рації; це була персональна радіостанція «Еїрвейв». Я заховав її у внутрішню кишеню куртки. Цей апарат був трохи важчий за мобільний телефон, через нього я матиму кособокий вигляд.

— Це він? — спитала Беверлі.

Вдивившись у дощ, ми побачили пару, що наближалася від кінця Ніл-Стріт. Обличчя чоловіка збігалося з фото, за винятком синця навколо лівого ока та схожих на шпали стрічок пластиру, якими було заклеєно поріз на його щоці. Він прикривав парасолькою себе та свою супутницю, кремезну жінку у вогненно-оранжевому дощовику. Вони обоє всміхалися й здавалися щасливими.

Ми мовчки дивилися, як вони дійшли до гастропаба, зупинилися струсити парасольку й зайшли всередину.

— Нагадай-но, навіщо ми тут? — спитала Леслі.

— Ти вже знайшла кур'єра? — спитав я.

— Ні, — сказала Леслі. — І мені здається, що моєму начальникові не подобається, що твій начальник ставиться до нього як до хлопчика на побігеньках.

— Скажи йому, що він не перший, — сказав я.

— Сам скажи, — сказала Леслі.

— А з чим сендвічі? — спитала Беверлі.

Я розкрив торбу, розгорнув пакет і знайшов там скибочки білого хліба з хрумкою скоринкою, між якими була смажена яловичина з гірчицею та хроном — це дуже добре, бо одного разу я знайшов у обідньому пакеті смажені телячі мізки, тож відтоді ставився до сендвічів від Моллі з обачністю. Леслі, яка завжди їсть без остраху й вважає заливних вугрів делікатесом, взялася ласувати, але Беверлі вагалася.

— Якщо я їх їстиму, ти не очікуватимеш, що я буду зобов'язана тобі? — спитала Беверлі.

— Не переймайся, — сказав я. — Я взяв освіжувач повітря.

— Я серйозно, — сказала Беверлі. — У маминих квартирах є чувак, який прийшов у 1997-ому році вилучити меблі за неплатіж. Пригостився чашкою чаю та печивом і залишився назавжди. Я звала його «дядько Бейліф»[6]. Він порається в будинку, коли щось треба полагодити або прибрати, і мати його ніколи не відпустить, — Беверлі ткнула мене в груди пальцем. — Тому я хочу знати, які твої наміри щодо цього сендвіча.