Річки Лондона
- Автор: Ааронович Бен
- Серия: Питер Грант #1
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Річки Лондона». Краткое содержание книги:
Лише два місяці тому я міг би зайти в ту нішу, здригнутися, подумати: «Дивно», і вийти звідти.
Беверлі встромила свою голову за завісу й спитала, чи знайшов я що-небудь.
— Мені потрібно зателефонувати з твого телефону, — сказав я.
— А твій де? — спитала вона.
— Вибухнув під час чарівного нещасливого випадку, — сказав я. — Подробиць тобі краще не знати.
Беверлі закопилила губу й простягнула мені напрочуд великий «Ericsson».
— Поповни його рахунок, — сказала вона.
Корпус телефона був герметичний, великі кнопки були захищені прозорим пластиком.
— Він може працювати під водою, — додала дівчина. — Подробиць тобі краще не знати.
— Можеш попросити свою послідовницю, щоб вона знайшла для мене адресу доктора Фремлайна?
Беверлі знизала плечима.
— Авжеж, — сказала вона. — І не забудь: за все, що наговориш, заплатиш!
Поки Беверлі виконувала моє доручення, я вийшов з її телефоном на тиху пішохідну вуличку, що йшла між старою та новою частинами медичного комплексу, і зателефонував Найтінґейлові. Я розповів йому про пригоду та про vestigium, і він погодився, що того кур'єра варто пошукати.
— Я хочу простежити за тим лікарем, — сказав я.
— Цікаво, — сказав Найтінґейл. — Чому?
— Я думав про послідовність подій, пов'язаних з убивством Скірміша, — сказав я. — Тóбі кусає Купертауна за ніс, саме з цього все починається. Але Купертауну не зриває дах, аж доки він згодом не зіткнувся зі Скірмішем на Ковент-Ґарден.
— Ти думаєш, що причиною стала випадкова зустріч?
— У тому-то й річ, — сказав я. — Леслі каже, що відділ розслідування вбивств не знайшов причини, навіщо було Скірмішеві іти того вечора на Ковент-Ґарден. Він сідає в автобус до Вест-Енду, зустрічається з Купертауном і залишається без голови. Ні зустрічей, ні друзів, нічого.
— Ти вважаєш, що вони обоє зазнали впливу? — спитав Найтінґейл. — Думаєш, їх змусив зустрітися хтось третій?
— А це можливо?
— Усе можливо, — сказав Найтінґейл. — Якщо твій собака зазнав впливу разом зі своїм хазяїном і Купертауном, це може пояснити його чутливість до vestigia.
Я звернув увагу, що Тóбі було названо моїм собакою.
— Отже, це можливо?
— Так, — сказав Найтінґейл, але голос у нього був скептичний.
— Що як кур'єр грає роль Тóбі, а лікар — Купертауна? — спитав я. — Щонайменше, не буде нічого поганого, якщо простежити за лікарем, доки не знайдуть кур'єра.
— Ти з цим впораєшся? — спитав Найтінґейл.
— Авжеж, — сказав я.
— Добре, — сказав Найтінґейл і сказав, що пошуки кур'єра організує сам.
Щойно я завершив розмову, з лікарні вийшла Беверлі Брук, від колихання стегон якої було важко відвести очі. Перехопивши мій погляд вона всміхнулася та простягнула мені папірець — адресу доктора Фремлайна.
— Що далі, начальнику? — спитала вона.
— Куди тебе підвезти? — спитав я.
— Ні-ні-ні, — швидко сказала Беверлі. — Мама сказала посприяти.
— Ти вже посприяла, — сказав я. — Можеш повертатися додому.
— Я не хочу додому, — сказала вона. — Мама зібрала весь почет: Тай, Ефра, Фліт, не кажучи вже про старих жінок. Ти навіть не уявляєш, що це таке.
Взагалі-то, я чудово уявляв, що це таке, але Беверлі казати про це не хотів.
— Ну ж бо, я буду добре поводитися, — сказала вона, широко розкривши очі. — Я даватиму тобі свій телефон.
Я вирішив здатися, поки в неї не почали губи тремтіти.
— Але ти мусиш робити те, що я скажу.
— Слухаюсь, начальнику, — сказала вона й віддала честь.
На вінтажному «Ягуарі» зовнішнім спостереженням займатися неможливо, тож довелося розчарувати Беверлі: повернутися до Фоллі й пересісти в колишній коповоз. Гараж Фоллі відокремлений від головної будівлі й займає весь нижній поверх переобладнаної каретні. Від стаєнь було видно, де раніше була брама, розмір якої дозволяв заїхати кареті, запряженій четвіркою коней; згодом цю браму замурували й вбудували більш скромні розсувні двері. «Ягуар» і коповоз жили в приміщенні, якого було достатньо для чотирьох екіпажів.
На відміну від парадного входу Фоллі, каретня, схоже, не лякала Беверлі.
— А як же недружнє чарівне силове поле? — спитав я.
— Тут його немає, — сказала вона. — Лише трохи захисту на дверях гаража.
Найтінґейла вдома не було, але в передпокої мене зустріла Моллі з торбою, в якій лежали загорнуті у вощений папір і зав'язані мотузочками сендвічі. Я не спитав її, з чим вони, але сумнівався, що з курятиною по-індійськи. Повернувшись до каретні, я кинув сумку та сендвічі на заднє сидіння коповоза, переконався, що Беверлі застібнула ремінь безпеки й поїхав ловити молодого лікаря.
Доктор Фремлайн жив у двоповерховому вікторіанському терасовому будинку в Ньюгемі. Це було західніше, ніж я люблю бувати, але район непоганий. Я знайшов місце для парковки, звідки було видно парадні двері, і вийшов. Розуміючи, що жодна сила на землі не втримає Беверлі в машині, я дозволив їй піти зі мною за умови, що вона триматиме рот закритим.
Кнопка дзвоника була лише одна, у маленькому дворі перед будинком були лише гравій, баки для сміття та кілька пустих яскраво-червоних горщиків для квітів. Я подумав, що доктор Фремлайн володіє всім будинком або сам, або з друзями. Я натиснув на кнопку дзвоника й життєрадісний голос сказав, що зараз відчинить. Голос належав огрядній круглолицій жінці, одній з тих, що виховують у собі чудовий характер, бо єдиною альтернативою цьому є самогубство.
Я показав їй своє посвідчення.
— Доброго дня! Мене звати Пітер Ґрант, я з поліції, а це моя колега Беверлі Брук, річка на півдні Лондона.
З цивільними такий трюк вдається, бо після слова «поліція» їхні мозки зазвичай ціпеніють.
Втім, напевно я переборщив, бо жінка дивно подивилася на Беверлі й сказала:
— Мені не почулося, ви назвали її річкою?
І це зайвий раз доводить, що під час виконання службових обов'язків не можна вихвалятися.
— Це жарт для своїх, — сказав я.
— Вона здається занадто молодою для того, щоб працювати в поліції.
— Не занадто, — сказав я. — У неї виробнича практика.
— Можна мені ще раз на ваше посвідчення подивитися? — спитала жінка.
Я зітхнув і показав документ. Беверлі хихотіла.
— Якщо хочете, я можу дати вам номер свого начальника, — сказав я. Зазвичай це спрацьовує, бо лінь представників громадськості сильніша за їхню недовіру.
— Ви прийшли через те, що трапилося в лікарні? — спитала жінка.
— Так, — полегшено відповів я. — Саме тому.
— Але Еріка немає вдома, — сказала вона. — Ви розминулися з ним. Він п'ятнадцять хвилин тому пішов.
«Авжеж, — подумав я, — і тепер він майже напевне менше, ніж у п'ятистах метрах від того місця, звідки ми з Беверлі приїхали».
— Ви знаєте, куди він пішов?
— А чому ви про це питаєте?
— Ми вважаємо, що вийшли на слід того чоловіка, що вдарив його, — сказав я. — Нам треба, щоб доктор Фремлайн підтвердив деякі деталі. Якщо ми зробимо це швидко, буде шанс заарештувати винного ще сьогодні.
Це справило на неї враження, і ми отримали не тільки назву гастропаба, до якого пішов доктор Фремлайн, а ще й номер його мобільного. Коли я йшов назад до машини, Беверлі бігла підтюпцем, щоб не відставати.
— Чому ти так поспішаєш? — спитала вона, коли ми сідали в машину.
— Я знаю цей паб, — сказав я. — Він на розі Ніл-Стріт і Шелтон-Стріт, — я поїхав раніше, ніж Беверлі встигла пристебнутися. — Напроти того місця є пішохідний майданчик біля магазина «Urban Outfitters».
— «Urban Outfitters»? — перепитала Беверлі. — То ось звідки в тебе сорочка «Dr Denim».
— Ні, мені її мама купила, — сказав я.
— Ти вважаєш, що це не так соромно?
Я втопив педаль, наскільки це взагалі можливо у випадку десятилітнього «Форд-Ескорт», і промчав кілька світлофорів на червоне світло. Позаду почувся незадоволений крик.