Річки Лондона
- Автор: Ааронович Бен
- Серия: Питер Грант #1
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Річки Лондона». Краткое содержание книги:
Найтінґейл усміхнувся.
— Саме так, як ноти, — сказав він.
— То чому б не користатися нотами?
— Тому що в головній бібліотеці є тисячі книг про те, як робити магію, і всі вони користуються стандартними латинськими формами.
— Напевно, це Сер Ісак вигадав? — спитав я.
— Вперше форми описані в «Principia Artes Magicis», — сказав Найтінґейл. — Але впродовж років були зміни.
— А хто робив ці зміни?
— Ті, кому завжди кортить поекспериментувати, — сказав Найтінґейл. — Такі, як ти, Пітере.
Отже, як і решта інтелектуалів сімнадцятого сторіччя, Ньютон писав на латині, бо це була міжнародна мова науки, філософії та, як я дізнався пізніше, дорогої порнографії. Я спитав, чи не існує перекладів.
— «Artes Magicis» не перекладали, — сказав Найтінґейл.
— Бо не можна простолюду магії вчитися, так?
— Так, — сказав Найтінґейл.
— Дайте-но вгадаю, — сказав я. — У тих книжках, там не тільки форми, там усе написано латиною?
— За винятком того, що написано грецькою або арабською, — сказав Найтінґейл.
— А скільки часу потрібно для вивчення всіх форм? — спитав я.
— Десять років, — сказав Найтінґейл. — Якщо не зволікатимеш.
— Тоді я починаю тренуватися негайно.
— Дві години потренуйся й досить, — сказав Найтінґейл. — Потім не займайся магією щонайменше шість годин.
— Мене це не втомлює, — сказав я. — Я можу весь день це робити.
— Якщо переборщиш, будуть наслідки, — сказав Найтінґейл.
Мені це не сподобалося.
— Які наслідки?
— Напади, крововиливи в мозку, аневризми…
— А як зрозуміти, що вже переборщив?
— Якщо вже почалися напади, крововиливи та аневризми, — сказав Найтінґейл.
Я згадав зморщений, схожий на цвітну капусту мозок Брендона Купертауна та слова доктора Валіда: «Ось це мозок після впливу магії».
— Дякую за попередження, — сказав я.
— Дві години, — сказав Найтінґейл з порога. — А потім чекаю на тебе в кабінеті — займемося латиною.
Я зачекав, доки він пішов, а потім розкрив долоню й прошепотів: «Lux!»
Цього разу світло сфери було м'яке, а тепла було не більше, ніж від сонячного світла.
«Трясця! — подумав я. — Я чаклувати вмію!»
Розділ 6
Каретня
Вдень, якщо я не був у лабораторії, не навчався і не пішов гуляти, моїм завданням було прислухатися до дзвоника вхідних дверей на випадок, якщо хтось прийде. Це траплялося так рідко, що першого разу я цілу хвилину не міг второпати, що то дзеленчить.
Виявилося, що то прийшла Беверлі Брук, вдягнута в яскравий блакитний пуховик з піднятим капюшоном.
— А ти не поспішав, — сказала вона. — Я мало не задубіла тут.
Я сказав, що вона може зайти, але вона знітилася й сказала, що не може.
— Мама каже, що не можна, що тут недружньо до таких, як ми.
— Недружньо?
— Тут наче чарівне силове поле, абощо, — сказала Беверлі.
Я подумав, що це логічно. Принаймні, це пояснює недбалість Найтінґейла щодо охорони.
— То чому ти тут?
— Ну, — сказала Беверлі, — коли мама-річка і тато-річка дуже сильно кохають одне одного…
— Дуже смішно.
— Мама каже, що в університетській лікарні відбуваються дивні речі, які ти маєш перевірити.
— Які ще дивні речі?
— Вона каже, що це в новинах показали.
— У нас немає телевізора, — сказав я.
— Навіть дешевого?
— Взагалі ніякого телевізора, — сказав я.
— Жорстоко, — сказала Беверлі. — То ти йдеш чи ні?
— Піду спитаю, що скаже інспектор, — відповів я.
Найтінґейла я знайшов у бібліотеці — він щось писав, і я запідозрив, що це він готує мені завдання з латини. Я розповів йому про Беверлі, і він сказав мені піти перевірити. На той час, коли я повернувся до коридору, Беверлі вже ризикнула зайти у двері, але стояла якомога ближче до порога. Дивно, але біля неї стояла Моллі; вони нахилилися одна до одної, неначе секретами ділилися. Почувши мої кроки, вони підозріло швидко відійшли одна від одної — я відчув, що в мене вуха зашарілися. Моллі промчала повз мене й зникла в глибинах Фоллі.
— Ми візьмемо «Ягуар»? — спитала Беверлі, коли я вдягав пальто.
— А ти хіба зі мною зібралася? — спитав я.
— Я мушу, — сказала Беверлі. — Мама сказала, щоб я сприяла.
— Чому сприяла?
— Жінка, яка нас повідомила, є нашою послідовницею, — сказала Беверлі. — Без мене вона з тобою не розмовлятиме.
— Гаразд, — сказав я. — Ходімо.
— Ми поїдемо на «Ягуарі»?
— Не кажи дурниць, — сказав я. — До університетської лікарні можна пішки дійти.
— О, — сказала Беверлі. — А я хотіла на «Ягуарі» покататися.
Тож ми взяли «Ягуар», застрягли в заторі на Юстон-Роуд, а потім двадцять хвилин шукали, де припаркуватися. За моєю оцінкою ми їхали вдвічі довше, ніж могли йти пішки.
Університетська лікарня займає два квартали між Тотенгем-Корт-Роуд і Ґавер-стріт. Заснована в дев'ятнадцятому столітті, вона найбільше відома тим, що є лікарнею, де навчають студентів Лондонського університету, а також тим, що саме в ній народився певний Пітер Ґрант, підмайстер чародія. Від того доленосного дня в середині 1980-х половину території перебудували й поставили тут блискучі блакитно-білі башти, які створювали враження, ніби посеред вікторіанського Лондона приземлився шматок Бразилії.
Вестибюль був широкий, просторий, у ньому було багато скла та білої фарби. Єдине, що його спотворювало — велика кількість хворих. Офіцери поліції проводять у відділах швидкої допомоги багато часу: або питаєш у постраждалого, звідки в нього ножові поранення, або вгамовуєш агресивного п'яницю, або ж тебе самого зашивають. Це одна з причин того, що так багато поліцейських одружуються з медсестрами; а другою причиною є те, що медсестри з розумінням ставляться до позмінної роботи.
Послідовниця Беверлі була медсестрою, світлошкірою худорлявою жінкою з фіолетовим волоссям і австралійським акцентом. Вона дивилася на мене недовірливо.
— Хто це? — спитала вона Беверлі.
— Це друг, — сказала Беверлі та взяла жінку під руку. — Йому ми розповідаємо все.
Жінка розслабилася й подарувала мені сповнену надії усмішку. Вона була схожа на одну з дівчат-підлітків з передостанньої церкви, до якої ходила моя мама.
— Правда, чудово бути частиною чогось справжнього?
Я погодився, що бути частиною чогось справжнього дійсно чудово, але було би круто, якби вона розповіла мені, що вона бачила. Я реально скористався словом «круто», і вона при цьому навіть не скривилася.
За її словами, до лікарні привезли велокур'єра, який зазнав дорожньо-транспортної пригоди, а коли йому надавали допомогу, він вдарив ногою лікаря в око. Доктор був радше приголомшений, ніж поранений, а кур'єр утік з відділу швидкої допомоги раніше, ніж прибула охорона.
— А чому ви вирішили повідомити про це нас? — спитав я.
— Через сміх, — сказала медсестра. — Коли я поверталася до палати, я почула верескливий сміх, як у птаха майни. Потім я почула, як Ерік — тобто, доктор Фремлайн, який постраждав — я почула, як він лається, а потім цей кур'єр вибігає з палати, а обличчя в нього неправильне.
— В якому сенсі неправильне? — спитав я.
— Просто неправильне, — сказала вона, чудово демонструючи, чим свідки такі корисні під час будь-якого поліцейського розслідування. — Він так швидко промчав повз мене, що я майже нічого не побачила, але воно було… неправильне.
Вона показала мені палату, в якій це сталося — біло-бежеву нішу з тапчаном, яку від коридору відділяла лише завіса. Vestigium — зверніть увагу, що я користуюся одниною — дав мені по обличчю, щойно я зайшов туди. Він був такий самий, як біля Вільяма Скірміша, коли той лежав у морзі, але без гавкання собаки.