Селінджер Дж.9 оповідань [UK]

— Нікому? — перепитала Бу Бу, вже поставивши одну ногу на ніс човна, але потім забравши и й знов сівши по-ту-рецькому. — Чому?

Лайонел відповів вичерпно, але знов дуже тихо:

— Бо нікому не дозволено.

Бу Бу, не зводячи очей з хлоп’яти, цілісіньку хвилину сиділа мовчки.

— Як прикро, — мовила вона нарешті. — А мені так подобається сидіти у твоєму човні. Я так за тобою сумую. Мені так тебе бракує. Я цілісінький день пробула у будинку сама, й мені навіть ні з ким було поговорити.

Лайонел не крутив румпеля. Він почав пильно розглядати у ньому дерев’яні прожилки.

— Ти можеш поговорити з Сандрою, — мовив він.

— Сандра має справи, — відповіла жінка. — Поза тим, я не хочу говорити з Сандрою, я хочу побалакати з тобою. Я хочу сісти у твій човен й порозмовляти з тобою.

— Можеш розмовляти звідти.

-Що?

— Можеш розмовляти звідти.

— Не можу. Надто далеко. Мені треба підійти ближче.

Лайонел повернув румпеля.

— Нікому не можна в човен.

-Що?

— Нікому не можна в човен.

— Гаразд, чи скажеш ти мені звідтіля, чому тікаєш з дому? — спитала Бу Бу. — Адже ти пообіцяв, що більше не будеш.

На дні човна, коло лавки на кормі, лежала водолазна маска. Замість відповіді хлопчик підчепив маску двома пальцями ноги й вправним рухом викинув маску за борт. Вона відразу пішла на дно.

— Класно. Вигадливо, — мовила Бу Бу. — Це була маска дядька Вебба. От він зрадіє. — Вона затягнулася. — Колись вона належала твоєму дядьку Сеймуру.

— Мені байдуже.

— Бачу. Бачу, що байдуже.

Цигарка між пальців Бу Бу помітно схилилася. Вона тліла небезпечно близько до впадини між суглобами. Раптом відчувши гаряче, вона кинула цигарку в озеро. Несподівано жінка витягнула щось з однієї зі своїх бічних кишень. Це був пакунок завбільшки з колоду карт, загорнутий у білий папір й перев’язаний зеленою стрічкою.

— Це ланцюжок для ключів, — сказала вона, відчуваючи, що хлопчик дивиться на неї. — Він достоту такий, як у татка. Але на нім набагато більше ключів, ніж у нього. Десять.

Лайонел нахилився, сидячи на лавці на кормі, відпустивши румпель. Простягнув руки, склавши їх так, щоб міг вловити.

— Кинеш? — попросив хлопчик. — Будь ласка.

— Посидьмо спокійно, сонечко. Мені треба трішки помізкувати. Я мушу викинути ланцюжок у воду.

Лайонел витріщився на неї, роззявивши рота. Потім закрив його.

— Він мій, — відповів він з меншою певністю.

Бу Бу, дивлячись на нього, знизала плечима.

— Мене це не обходить.

Лайонел повільно випростався на лавці, не зводячи з матері очей, й потягнувся до румпеля за спиною. Він був сама увага, як і очікувала Бу Бу.

— Тримай.

Бу Бу кинула пакунок. Він упав просто хлопчикові на коліна. Він подивився на пакунок, який лежав на колінах, узяв його, роздивився, тримаючи в руках, й розмахнувшись, жбурнув у озеро. Потім миттєво звів погляд на Бу Бу, але у його очах був не виклик, а сльози. Ще за мить його ротик викривився, наче горизонтальна вісімка, й він розридався.