Селінджер Дж.9 оповідань [UK]

Я посміхнувся у відповідь, утім, моя усмішка не була такою сяючою, адже я увесь час приховував верхні зуби, де між двома різцями у мене красувалася тимчасова вугільно-чорна пломба, яку мені поставили у військовому шпиталі. За мить потому дівчинка вже стояла струнко, із завидною поставою, поряд із моїм столиком. На ній була картата спідниця-шот-ландка, кольори, схоже, були як у клану Кемпбеллів. Це вбрання здалося мені чудовим для молодої дівчинки у таку дуже-дуже дощову погоду.

— Я гадала, що американці ненавидять чай, — промовила вона.

Це було зауваження не якоїсь дотепниці, це була заувага правдолюбки чи любительки статистики. Я відповів, що дехто з нас, окрім чаю, нічого не п’є, і спитав, чи не бажає вона сісти за мій столик.

— Дякую, — відповіла вона. — Можливо, лише на якусь мить.

Я підвівся й відсунув для неї стілець, який стояв напроти мене, дівчинка сіла скраю стільця, тримаючи спину дивовижно природно рівною. Я мало не бігцем повернувся на власне місце, дуже бажаючи підтримати розмову. Але щойно я сів на стілець, мені забракло слів. Я знов усміхнувся, так само приховуючи свою вугільно-чорну пломбу. Потім зауважив, що надворі справді гидка погода.

— Дійсно, гидка, — відповіла гостя за моїм столом тоном, який ясно й непомильно свідчив, що вона не прихильниця теревенів. Спочатку вона поклала пальці на край столу, ніби сиділа на спіритичному сеансі, а потім майже миттєво стисла кулаки. Дівчинка мала покусані під самий корінь нігті. На її зап’ястку був годинник, з виду подібний на військовий, як штурманський хронограф. Циферблат був занадто великий для її тендітної ручки.

— Ви були на репетиції хору, — мовила вона ніби до слова, — я бачила вас.

Я зізнався, що справді там був й почув у хорі голос, який вирізнявся з-поміж інших. Сказав, що у неї чарівний голос. Вона кивнула.

— Я знаю, я маю намір стати професійною співачкою.

— Справді? Оперною?

— Боже борони. Я співатиму джаз на радіо й загрібатиму гроші лопатою. А коли мені виповниться тридцять, я полишу музику й оселюся на ранчо в Огайо. — Вона торкнулася долонею наскрізь промоклого волосся на маківці. — Ви добре знаєте Огайо?

Я відповів, що проїздив потягом мимохідь кілька разів, але не знаю цей штат добре. Я запропонував їй шматочок тоста з корицею.

— Ні, дякую, — відповіла вона. — Насправді я їм, як синичка.

Я в’ївся у свій тост, а потім зауважив, що навколо Огайо переважно дикі краї.

— Я знаю, мені про це розповідав американець, з яким я познайомилася. Ви одинадцятий американець, з яким я спілкуюся.

Наразі її гувернантка невпинно жестикулювала до дівчинки, що їй час повертатися за свій стіл; іншими словами, щоб припинила займати чоловіка. Проте моя гостя розвернула свій стілець на кілька сантиметрів так, щоб унеможливити будь-яке подальше спілкування з «рідним» столиком.