Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
З-за рогу вискочила машина з охоронцями обергрупенфюрера, а за нею легко влетiв у розчиненi ворота новенький «опель-капiтан».
– Хайль! Хайль! – недружно, проте голосно привiтали його.
Самозадоволений, напомаджений, з наклеєною усмiшечкою Карл Фiшер по-спортсменському вилетiв з машини i, набираючи гордовитого вигляду, побiг по схiдцях в прийомну коменданта. Пiд його кiтелем легко означались рухливi лiнiї живота.
Не встигли всi розсiстися навколо стола, як владний i впевнений голос по вiнця переповнив кiмнату; обергрупенфюрер iнодi зупинявся, сам з охотою прислухаючись до власних слiв.
– Мiй фюрер наказав перемогти Росiю, – впивався своїми модуляцiями обергрупенфюрер, i за його промовою якось так виходило, що фюрер ледве не йому, Карлу Фiшеру, наказав перемогти непокiрну країну. – Воля мого фюрера – закон. Наша непереможна армiя, мов нiж у масло, врiзається в життьовi простори сходу, якi мають стати продовженням третього райху. Так, фюрер ще раз вiддав долю Нiмеччини в руки нiмецьких солдатiв. Солдати нашi з славою вмирають на фронтi. Але вони без слави гинуть на завойованiй територiї. Ви читали директиву райхсмiнiстра окупованих схiдних областей про те, що Україна повинна розглядатися як знищена країна. Одначе в цiй знищенiй країнi знищується цвiт нашої армiї. Парадокс, але це так. З ввiреного вам крайсу ми вивозимо не хлiб, не худобу, не птицю, а вбитих солдатiв. I найстрашнiше навiть не партизани, а те, що населення розглядає нас тiльки як ворогiв, воно не хоче спiвробiтничати з нами От де треба населенню втлумачити святi слова його святостi, найблаженiшого i непогрiшимого папи Пiя XII: «Любов до ворога – найвищий героїзм».
Обергрупенфюрер помiтив, як переглянулися Крупяк i Крамовий; вважаючи, що вiн зрозумiв їх, продовжував:
– Якщо тут незручно спиратися на слова його святостi, треба їх приписати якомусь вашому святому… Церкви вiдкривайте, вiдшукуйте гiдних богослужителiв. Ви, панове, надiюсь, розумiєте мене. Бiльшовицьку розгалужену агiтацiю ми повиннi якщо не знищити зовсiм, то хоч нейтралiзувати всiма засобами, i одним iз таких засобiв може стати церква… А на боротьбу з партизанами раджу зараз кинути українську полiцiю.
Обличчя в Крупяка витягнулося, поблiдло, оберлейтенант мимоволi здвигнув плечима, а Обергрупенфюрер гордовито усмiхнувся.
– Нам бактерiологiя доводить, що є такий живий вiрус – бактерiофаг, вiн антагонiст мiкробiв – знищує їх. Хай таким протипартизанським вiрусом у вашому крайсi буде полiцiя пана Крупяка. Хай вона, назвавшись партизанами, iде по селах, забирає що їй захочеться, скiльки захочеться, як захочеться, себто супроводжує це ефективними заходами: кров не повинна спиняти – вона виховує сильнi серця. Так ми вiдсiємо населення вiд партизанiв.
– О, колосаль! – захоплено i здивовано вигукнув оберлейтенант.
Випещене обличчя Фiшера самозадоволено ширшає.
– Продумайте план операцiї. Вам, пане Крупяк, треба пiдiбрати самих надiйних, найнадiйнiших виконавцiв. Нам краще каральної експедицiї може допомогти живий вiрус пана Крупяка.
– Пана обергрупенфюрера, – шанобливо поправив вiйськовий комендант, викликаючи схвальнi i догiдливi усмiшки на обличчях присутнiх.
В чепурненькiй, заставленiй снопиками пашнi i зiлля комiрчинi Сергiй Олексiєнко навчає свого молодшого брата пiдривної справи. На пiдлозi лежить саморобна скринька з толом, з просвердленого вiка поплавком стирчить взривач. В кутку комiрчини невдоволено клокає самогонний куб – хлопцi замаскувалися за всiма правилами.