Велика рiдня

– Iван здоровий, – шабортить заслiнка вовчка, i крiзь кружатко скла процiджується жовтий пучок свiтла. – Це ти, Лаврухо?

– Та я, Климе.

– Знову привели свiжу партiю?

– Атож.

– Багато?

– Хватить.

– I де їх дiвати? Уже й сплять навстоячки, – вiдкриває хвiртку i сам засинає навiки.

Партизани насамперед кинулися на варту i до караульного примiщення. I як не старались, але без кiлькох пострiлiв не обiйшлося.

– Знищили всiх, товаришу командире, – пiдбiгає до Снiженка розгарячений боєм ординарець. Не знав хлопець, що партизанськi руки не добралися до одного розводящого: той саме пiшов до вбиральнi, а коли почув на подвiр'ї незвичний гомiн, причаївся, мов пацюк.

Ключi, змайстрованi партизанським ковалем, пiдходять до всiх камер. Люди з смiхом i сльозами кидаються до визволителiв.

– Тихiше, тихiше, – порядкують тi.

– Вiкторе! – з розмаху налiтає на Снiженка рiдний брат, перехоплює його руками.

– Вiкторе Iвановичу! – притуляється до нього шорсткою щетиною Самойлюк, голова Iвчанського колгоспу.

I завжди строгi очi Снiженка зараз оволожуються якимсь теплим туманом.

– Дорогi мої, – тисне руки знайомим та незнайомим людям i квапить їх за межi в'язницi…

Коли в темрявi почали затихати кроки визволителiв та визволених, очманiлий вiд жаху розводящий вискочив зi своєї схованки i, стрiляючи та репетуючи, щодуху побiг до вiйськової комендатури…

Гiтлерiвцi й полiцаї, посiдавши на машини, наздогнали партизанiв недалеко вiд лiсу. Снiженко з кiлькома автоматниками та одним кулеметом заслонив визволених i загiн, даючи їм можливiсть дiйти до узлiсся. Начальник штабу зразу ж перехоплює дорогу, виставляє бiля тернини кулемет. Кулеметник, мовчазний шахтар, що вирвався з оточення, умiло примостився бiля ручника, потiснивши на кротовище другий номер.

На свiтанкову путь згустками темноти напливають машини.

– Тра-та-та-та… – захлинаючися сполохами, застрочив свою строчку кулемет.

Машина, вивержуючи крики, прямо летить на тернину.

– Тра та-та, – коротка черга по кабiнi i знову – довга, тверда. Авто, само викручуючи руль, влiтає в кювет, перекидається.

Град свинцю зразу ж скошує i тернину i кулеметника. Другий номер, для чогось пiдводячи вгору поранене плече, витаскує кулемет в поле, безпорадно дивиться на Снiженка. Той опускається на землю, i знову свiтання озвалося довгою чергою…

В долинцi ще бурчать машини… Ось вискочив мотоцикл i застиг, як переляканий звiрок.

Полем, пригинаючись, бiжать чорнi постатi. То там, то тут пiдiймаються ракети. Але чогось їхнiй вiдблиск стає суцiльним, розпливчастим. Такого ще не було… Ручник, трясучись, мов у лихоманцi, уперто виривається з обважнiлих рук.

– Товаришу командире, ви пораненi…

– Давай диск! – «Чого ж вiн мокрий?»

– Тра-та-та-та.

Падають якiсь безформнi плями. Напливають новi.