Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Петро тихо скочив iз засторонка.
– Куди так рано? – з дiйницею йде до корови Мотря Iванiвна. Ранiшнiй сон свiжить її засмаглi прив'ядаючi щоки.
– Думаю в лiс пройтися. Як припiзнюсь – не турбуйтесь. У лiсi Петро з глибокого тайника, що вiє передосiнньою прохолодою, дiстає обмотаний плащпалаткою автомат, втискає диск; гострим недовiрливим поглядом обводить чорнолiсся. I раптом полегшало, подобрiло на серцi воїна. Вiн оглядав цей дивний закуток з гордовитими дубами, широколистими округлими кленами, спiвучими липами, неначе нiколи не бачив лiсу. Пожадливими, затяжними ковтками пив настiй i напитись не мiг, а думки несли його на легких крилах у тi години, що бiльше не вернуться до нас, тiльки спомином повiє од них, як дiвоча хустина у хвилину прощання.
I захотiлось дотягнутись до далекого мiста, де покинув вiн, пристаркуватий парубок, балакун i романтик, насмiшкувату чорняву дiвчину, що мало його з розуму не звела, поки не сказала отих кiлькох завiтних слiв. I пригадалось дитинство, коли вiн iз батьком, старим лiсорубом, гонив мiцно скрученi ужвою плоти по Деснi i Днiпру.
– На велику рiку випливаємо, сину, – завжди скидав шапку, коли свiтлi хвилi Десни браталися з темними днiпровими. I вмираючи в дзвiнкiй сосновiй хатi, батько заповiв йому:
– На велику рiку випливай, сину. Рiд наш чесний, роботящий не оскверни. В тому й сила людини, коли совiсть у неї чиста, не осквернена.
I вiн так ясно побачив перед собою свого батька, що навiть здалося – вiтер торкнувся його сивої, гордовито посадженої на широких плечах голови.
«Може легше було батькам говорити про широкi рiки, бо й мiрило в них було вужче, бо й життя ранiше не такими складними i рiзнобiйними шляхами йшло. Та нелегко i їм було воювати, заробляти обкипiлi кров'ю хрести i за Цусiму, i за першу iмперiалiстичну. I невже вiн не дотягнеться до своєї рiки, хай не бурхливої та повноводої, одначе вiрної i чистої?» – думає, мiцнiше стискаючи зброю.
Шумить чорнолiсся, стишує його кроки та не може стишити стукiт серця.
Ще далеко вiд дороги вiн чує, як у лiсовий гул вплiтається iнший, сердитий, буркiтливий. Сiрим луком вигинається шосе, а по ньому пролiтають мотоцикли, танки, машини, i все чужинське, i все таке, що тiльки засмучує око, затискає душу тугою i злобою.
Як довго, до одурiння, тягнеться день. Уже кiлька разiв хотiв ударити по одиноких мотоциклiстах, але невистачило смiливостi застрочити серед бiлого дня на битiм шляху.
«Життя побережи раз, то воно тебе побереже сiм раз», – заспокоював i виправдовував себе переiнакшеною приказкою i дивився на шлях до рiзкого болю в очах.
Надвечiр почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темiнь, Петро ближче пiдповз до кювету.
Пiдiймаючи море пилу, тяжко проїхало кiлька семитонних машин, а потiм з-за повороту вискочила самiтня легкова.
Прицiлився i незчувся, коли затрiщав автомат, тiльки тiло так затремтiло, неначе всiма кiсточками перелiчувало кожен пострiл.
Машина на мить зупинилась, потiм очманiло крутнулась вскочила в кювет i перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до неї, захопити що потрiбнi, але Петро мчить а лiс, бiжить, бiжить, для чогось петляючи помiж деревами. Тепер вiн ясно вiдчуває, наскiльки важче боротись одному, чим хай з одним, двома товаришами.
Пройшовши кiлька кiлометрiв, уже може спокiйнiше помiркувати i навiть поглузувати з себе:
«Це зветься марафонський бiг або дряп без зупину. Проте на перший раз i це добре».
Бiля хутора вiн уже зовсiм оживає i, ввалюючись в клуню, зi смiхом хвалиться Григорiєвi.
– Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два – нiмцi з машин, i хто куди, як рудi мишi. Прямо тобi марафонський бiг влаштували або дряп без зупинки.
– Щасливий ти, – позаздрив Григорiй.
– Ну, щастя такого на нас обох з головою хватить, – великодушно розщедрився. – Скоро вдвох пiдемо. Веселiше буде. Через тиждень вночi товаришi вирушили лiсами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися мiж деревами, як з туману забурчав мотор i загорлали п'янi голоси. Засапаний грузовик, збiльшуючись в очах, виклублювався з вогкого мороку. Григорiй перший ударив по кузовi. Ще мить грубий вiдгомiн пiснi висiв над стогоном i стих, роздертий дикими криками. З набитої машини, топчучи вбитих i поранених, почали вивалюватись солдати. I коли шосе зашипiло блискавицями трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побiгли до хутора.
– Як марафонський бiг? – одхекуючись, радiсно запитав Федоренко i здивувався, що не побачив просвiтлення в товариша.