Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Індивідуальний розвиток життя людини у фройдівському тлумаченні Д. Мітчелл метафорично представляє в такій моделі: «Життя — це подорож через вузлові „станції“ (або залізнична колія): оральний, анальний, „фалічний“, латентний, генітальний, репродуктивний періоди, смерть… Завдання життя зводиться до того, щоб залишити кожну стадію позаду — як осадову породу в скелі, що і має стати нашим життям. Ми методично будуємо пам’ятник самим собі, живучи в цій системі»[1410]. Подібним є розвиток національного характеру в історії літератури, який, прагнучи уникнути смерті, рухається по спіралі, переходячи з одного завершального циклу в інший. На кожній філогенетичній стадії з’являються знакові твори («Енеїда» Котляревського, «Великий льох» Т. Шевченка, «Чорна рада» Куліша, «Мойсей» І. Франка, «Касандра» Лесі Українки, «Я (Романтика)» М. Хвильового, «Україна в огні» О. Довженка та ін.), які стають її «силовими точками», що сигналізують про нові досягнення і вичерпаність певної моделі розвитку. Через аналіз знакового твору можна збагнути провідну психосемантику і психопоетику певного етапу розвитку, пізнати феноменальність художнього тексту, через який промовляє епоха.

З допомогою психоаналізу як вчення про фантазії можна дізнатися про психіку як креативну силу. Психізми (психічні уявлення), як відомо, не зважають на емпіричну дійсність і, як правило, з’являються всупереч їй. У 1974 р. Ю. Крістева стверджувала, що центр планети пересувається на Схід[1411]. Прорив української свідомості на двох зламах віків означає потужні спроби виходу на світову сцену давньої автентичної, але згніченої української культури. Психоісторія дає змогу не тільки прочитати сутність згнічення, а й можливі перспективи сучасного звільнення.