Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Але той же Лєнін писав, що як «рабочій–аґітатор» добре робить свою справу – йому не слід працювати, його має утримувати партія, на власні гроші. Та й сам Лєнін (а за ним – і купа інших) ніде й ніколи не працювали. А він сам – іще роками кайфував за кордоном, де життя, що би там не казали – було дорожче, ніж у Росії.
Так от, звідки ж на це все бралися гроші? – адже й каса охранкі не була бездонною.
Лише глухо довідуємося, та не з партійних джерел, що «господа россійскіє соціал–дємократи» починали свій історичний шлях не як політична течія чи партія, як оті ж соціал–демократи на Заході. Ні, вони й тут «пошлі своім путєм», та на початку діяли радше, як звичайна орґанізація рекетирів. Робилося це так. Підготувавши ґрунт та збаламутивши робітників якоїсь фабрики, вони з’являлися до її власника та ставили його перед альтернативою: або сплатити їм певну скромну суму, або втратити від наступного страйку набагато більше. Тим, власне, й жили. Зауважимо тут, що робітничий рух, разом із прагненням поліпшити умови життя та праці робітників, представлений соціалістами, соціал–демократами, чи як їх там іще, – існував по всіх розвинених країнах світу, але подібні заходи – там невідомі. В Росії їм сприяв у найвищому ступені – рабовласницький характер суспільства, з його традиціями: обдирати не скільки можна, а – скільки влізе, до останнього.
Так само глухо чуємо про партійне полювання на багатих спадкоємиць з боку спеціально уповноважених на це партійних альфонсів. Успішне одруження тягнуло за собою прискорене отримання спадку (були батьки – й не стало), який по тому, повністю або переважно, перекачувався до партійної каси. У закордонних революціонерів така практика – теж не відома.
Останнім знайомим нам джерелом поповнення партійної каси були славетні, так звані «експропріації». Роз’яснимо, що це таке.
Імперській мові та культурі властиве традиційне лицемірство, яке походить із постійної необхідності «імєть хорошую міну прі плохой ігрє», тобто – торгуючи людьми, як худобою, – при всьому при тому прикидуватись цивілізованою нацією. З iншого боку, спробуйте там все називати на власні імена, так, – чи довго ви це витримаєте? – отже, певною мірою, – ще й інстинкт самозахисту. Звідси й нестримана схильність до іномовлень. Бо, «експропріація» походить із латини, де слово «пропріум» означає чиюсь особисту власність. А «експропріювати» тоді означатиме «вивласнювати», тобто, як не красти то грабувати. Їхні нащадки розів’ють це мистецтво обхідних іномовлень аж до повної досконалості, та іменуватимуть миле їх жидофобським серцям знищення Ізраїлю, – як «ліквідацію послєдствій ізраільской аґрєссіі», або ґеноцид (без якого вони просто не можуть) чеченського народу – «навєдєнієм констітуціонного порядка в Чєчнє»; спритна братія, чи не так?
До цього – пригадайте й сучасність. Чи не йменують вони сьогодні звичайні кримінальні розборки з автоматною стріляниною білого дня – цивілізовано і культурно: «пєрєдєл собственності»? Саме таким «пєрєдєлом» були й «експропріації» – були гроші в банку, а опинились в партійній касі…
Отже, «експропріація» – то звичайнісіньке пограбування, та оті ґанґстерські напади на банки, так добре знайомі нам із американських «бойовиків», – то ті ж самі «експропріаціі банков» есерами, або соціал–демократами, через які вони поповнювали партійні каси.
Ми, під владою тiєї ж самої партійної номенклатури, – часом дивувалися розквітові злочинства, але – чи варто? Бо ж – саме вони – кримінал і злочинство, стояли – можна сказати, над колискою більшовизму. Вони починали, як звичайні ґанґстери, та не дивно, що так само й кінчають свій життєвий шлях.
Втім, ніяк не ліпше було воно й у проміжку, у тому «щасливому», про яке наливають нам сучасні «соціалісти». У передвоєнний період совєцької влади заарештований кримінальник радикально порізнювався від інших, як «соціально блізкій». Пам’ятаєте отой епос про Костю–капітана та його блатних, відомого Погодіна? В той час, як власники, інтеліґенти або селяни – то «соціально чужіє». Потім, по війні, коли політичні були у меншості, кримінальники допомагали партії їх «перевиховувати». Тому, дивуватися розквіту криміналу в наш час під крильцем колишньої партноменклатури, – може лише вкрай наївна людина, що прожила життя не задумуючись над тим, у якому суспільстві живе. Бо нове зрощення партії з мафією, з криміналом, почалося ще за Брєжнєва, та завершилося за Андропова.