Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Знаєте, чим я тоді почувався? — запитав він у Роланда й Сюзанни.
Обоє похитали головами. Юк теж похитав, досконало їх імітуючи.
— Закускою, — сказав Джо. — Потенційною закускою.
«Ця частина його розповіді правдива, — подумала Сюзанна. — Може, він змінив якісь деталі, проте в сутності це правда». Просто думка про те, що Багряний Король міг подорожувати у своїй власній рухомій хуртовині, видалася їй страхітливо переконливою.
— І що ж ти зробив? — спитав Роланд.
— Заснув, — відповів Джо. — Такий у мене талант з дитинства, як і вміння пародіювати. Хоча на своїх концертах я знаменитостей не копіював, бо в глухомані такі штуки не мають успіху. Звісно, якщо ти не Річ Літл.[93] Дивно, але правда. Я можу заснути буквально за командою. Тоді, у погребі, я так і зробив. А коли прокинувся, світло знову горіло і… «не-знаю-що-то-було» зникло. Авжеж, я знаю, хто такий Багряний Король, а й досі часом зустрічаю людей, здебільшого таких блукальців, як-от ви, і вони про нього розповідають. Зазвичай складають пальці від лихого ока й спльовують між них. Думаєте, то був він? Ви думаєте, Багряний Король проминав провулок Дивака дорогою до Вежі? — І не встигли вони відповісти, як Джо сказав: — Що ж, а чом би й ні? Тауер-роуд — це головна дорога. Вона веде аж до самої Вежі.
«Ти знаєш, що то був він, — подумала Сюзанна. — Що за гру ти з нами ведеш, Джо?»
Слабкий плач-крик, породжений точно не вітром, прозвучав знову. Проте Сюзанна вже не думала, що то Мордред. Їй здалося, що плач долинає з льоху, в якому Джо переховувався від Багряного Короля… принаймні так він їм сказав. А зараз хто був там, унизу? Та людина ховалася, як колись Джо, чи була в полоні?
— Але жилося мені непогано, — розповідав Джо. — Зовсім не так, як я сподівався жити, але з цього приводу в мене є свої міркування: ті, хто проживає життя так, як сподівалися, кінчають тим, що ковтають снодійне чи вставляють дуло пістолета собі до рота і натискають на гачок.
Роланд, либонь, не встигав за розповіддю, бо сказав:
— Ти був придворним блазнем, а гості в тих заїздах — твоїм двором.
Джо всміхнувся, демонструючи повен рот білих зубів. Сюзанна насупилась. А чи бачила вона раніше його зуби? Вони багато сміялися, вона просто мусила їх бачити, але згадати не могла. Безперечно, ротом він не шамкав, як ті старенькі, в кого більшості зубів уже нема (такі люди часто зверталися до її батька, переважно з приводу протезування). Якби довелося замислитись над цим раніше, вона б сказала, що якісь зуби в нього ще лишились, але здебільшого самі пеньки, і…
І що з тобою таке, дівчинко? Ну, прибрехав він, але ж не могли в нього вирости нові зуби, відколи ви сіли вечеряти! У тебе просто розгулялася уява.
Справді? Що ж, можливо. І, може, там у підвалі ніхто не плаче, а просто вітер стогне під дахом будинку.
— Я б послухав твої жарти й оповідки, — сказав Роланд. — З тих, що ти розповідав у дорозі, як ти не від того.
Сюзанна пильно на нього подивилася, шукаючи в стрільцевому проханні прихованого мотиву, але йому, здавалося, справді було цікаво. Ще перед тим, як Роланд побачив фото Темної вежі, пришпилене до стіни вітальні (його погляд раз у раз повертався до нього, поки Джо розповідав свою історію), ним оволодів якийсь лихоманковий добрий гумор, хоч на нього це було геть не схоже. Складалося таке враження, що він захворів, балансує на межі марення.
Джо Коллінз наче здивувався, почувши прохання стрільця, але помітно було, що воно справило йому приємність.
— Боже милий, — сплеснув руками він, — та ж я не виступав тисячу років… а зважаючи на те, як тут розтягується час, може, якраз тисяча їх і минула. Навіть не знаю, з чого почати.
— А ви спробуйте, — запропонувала Сюзанна, сама себе здивувавши.
Джо на хвилю замислився, потім підвівся, змітаючи з сорочки кілька крихт. Прошкутильгав на середину кімнати без ціпка — той лишився стояти, притулений до крісла. Юк дивився на нього: вуха нашорошені, усмішка до вух, — неначе наперед смакуючи забаву. Якусь мить Джо вагався. Потім глибоко вдихнув, видихнув і всміхнувся публіці.
— Пообіцяйте, що не закидаєте мене гнилими томатами, якщо провалюсь. Не забувайте, що я вже давно не виступав.
— Не закидаємо, ви ж нас обігріли й нагодували. Ніколи в житті, — пообіцяла Сюзанна.
А Роланд, який усе розумів буквально, додав:
— Та й томатів у нас нема.
— Гаразд, гаразд. Хоча в коморі є консервовані… Але я цього не казав!
Сюзанна всміхнулася. Роланд теж.
Підбадьорений, Джо почав:
— Добре, повернімося до того чарівного місця, яке зветься «Джанго», у тому чарівному місці, яке деякі люди називають помилкою-на-озері. Іншими словами, Клівленд, штат Огайо. Другий виступ. Той, який я так і не закінчив, але я був на підйомі, повірте на слово… Зачекайте, одну секундочку…
93
Канадсько-американський актор і пародист (нар. 1938 p.).