Сага про Форсайтів

— В листопаді.

Який щасливий місяць! Проте їй кортіло, щоб це сталося швидше. Джеймсові надто довго чекати, беручи до уваги його вік!

Чекати! Вони боялися, що чекання виявиться задовгим для Джеймса, хоч і звикли до нього самі. Насправді воно їм правило за велику розвагу. Чекати! Чекати, коли можна буде прочитати «Таймс»; чекати племінницю чи племінника, що завітають до них і розважать їх; новин про Ніколасове здоров'я; звістки про те, чи вирішив зрештою Крістофер піти на сцену; повідомлення про копальню небожа місіс Мак-Ендер; лікаря, котрий мав оглянути Гестер, бо вона часто прокидається серед ночі; книжок із бібліотеки, які завжди хтось брав; застуди Тімоті; погожого дня, але без спеки, такого, щоб вони могли прогулятися в Кенсінгтонському саду. Чекати, сидячи біля каміна у вітальні, щоб задзвонив над ними годинник; а їхні кощаві, вузлуваті, помережані жилами руки невтомно орудують дротиками та гачками, і їхнє волосся заворожене, наче хвилі Канута [54], й не змінює свого кольору. Чекати в своїх чорних шовкових та атласних сукнях, поки світські звичаї дозволять Гестер перевдягнутися в темно-зелене, а Джулі в темно-брунатне. Чекати, поволі перебираючи в своїй старечій пам'яті дрібні радощі й жалі, події й сподівання свого обмеженого родинного світу, наче корови, що терпляче ремигають на своєму постійному пасовищі. А цієї нової події таки варто чекати. Сомс завжди був їхнім улюбленцем, бо він дарував їм картини й заходив до них мало не кожного тижня,— а без нього вони тепер дуже скучали,— і потребував їхнього співчуття через те, що розладнався його перший шлюб. Ця нова подія — народження Сомсового спадкоємця — така важлива для нього і його любого батечка, щоб Джеймс міг спокійно померти без сумнівів щодо майбутнього. Джеймсові вкрай обридла непевність, а з таким зятем, як Монтегю, він аж ніяк не може бути задоволений, не маючи інших внуків, крім молодих Дарті. Зрештою, ім'я людини щось та важить! І що ближче надходив день Джеймсового дев'яносторіччя, то більше вони непокоїлися тим, чи достатньо він бережеться. Він буде перший з Форсайтів, що доживе до такого віку, й установить, так би мовити, новий рекорд у боротьбі за життя. А це дуже важливо для них, адже їм уже минуло вісімдесят п'ять і вісімдесят сім, хоча вони й не хотіли думати про себе: поки що їм треба думати про Тімоті, якому не минуло ще й вісімдесяти двох. Звичайно, після смерті вони попадуть у кращий світ. «В домі отця мого є багато палат»— це був улюблений вислів тітоньки Джулі, він завжди розраджував її, нагадуючи про ті доми, на яких нажив своє багатство любий Роджер. Біблія, певна річ, була великою втіхою, й коли випадала дуже погожа неділя, вони ходили зранку до церкви; і часом Джулі крадькома заходила до кабінету Тімоті, упевнившись, що його там немає, і клала на його столик серед книжок розгорнене Євангеліє — звичайно, він багато читав, адже він колись був видавцем. Проте вона помітила, що потім за обідом Тімоті завжди сердитий. І Смізер часто їй розповідала, що, прибираючи кімнату, вона піднімає книжки з підлоги. Однак усе-таки їм здавалося, що на небі їм буде не так затишно, як у цих кімнатах, де вони з Тімоті довго чекають. Тітонька Гестер — та взагалі не могла навіть думати про будь-яке зусилля. Всяка переміна чи, краще сказати, думка про переміну — бо в її житті не бувало ніяких перемін — завжди її дуже бентежила. Тітонька Джулі, котра була хоробріша, часом думала, що в іншому світі буде цікаво; вона й досі з приємністю згадувала подорож до Брайтона того року, коли померла люба Сюзен. Але всім відомо, що Брайтон чудове місце, а от як там буде на небі, це сказати досить таки важко, тому загалом вона схильна почекати.