Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Якщо єгипетський монотеїзм в образі Сонця виразив символ божественної сутності, енергія якої променями сходить на землю, то український троїстий монотеїзм зберігає в собі образ праотця, який тримає три Сонця, символізовані державним гербом. Троїстий сонячний архетип відсилає до архетипу Батька, архетипу Матері й архетипу Сина. Закономірно, що Сімейне Трисуття органічно поєднується з християнською Трійцею, яка відсилає до материнсько-батьківського коду на основі єдності земної матері з Богом-отцем та символічного прояву цього синтезу — Синівської реалізації як благословенної форми людського життя, або Особистості, створеної за образом вічного і трансцендентного аспекту Бога-отця.
Новітня українська література розпочинається епохою романтизму, яка активізує несвідомі процеси, передусім, материнський код, а відповідно до нього — свідомі процеси: пошуки батьківського коду. Специфіка українського романтизму полягає в тому, що він постає у двох формах — низькій, яка зберігає в собі релігійну традицію у формі химерного бароко, та високій, яка на основі аскетичного християнства дошукується Великого Слова. Ця особливість національного романтизму відсилає до ієрархії жанрів в античній естетиці, з якою пов’язана в українському антиколоніальному проекті актуалізація генетичної пам’яті про аристократичну Трою. Проблема Касандри в психоісторії української літератури як проблема одержимого (несвідомого) романтичного патріотизму і недостача свідомого патріотизму на основі втраченого батьківського коду мужності, а також троїстий державницький архетип дає підстави висунути гіпотезу про генетичну спорідненість України і «нептунської» Трої (невипадково з осмислення загибелі Трої починається новітня українська література).
На основі психоісторичного дослідження української літератури виявлено, що для пошуку коду національної літератури визначальною сутністю є не мова, а мовлення. Тобто якщо у колоніальній епосі вибір української мови означив відмежування української літератури від російської, то у постколоніальному періоді вибір української мови не може визначати статус українського письменника як носія коду цієї літератури (творчість О. Ульяненка, О. Забужко та ін. у сучасній літературі яскраве тому підтвердження; або проза Вал. Шевчука, який несвідомо руйнує український код, опонуючи М. Гоголю, що утвердив у своїй творчості цей код російською мовою; російськомовна філософія В. Соловйова, який світоглядно продовжив Г. Сковороду, тощо). Це актуалізуватиме у державницькій Україні не проблему української чи російської мови, а проблему українського (філософсько-мазохістського) чи імперського (садомазохістського) мовлення. Цілком ймовірно, що аристократичний проект української літератури буде творитися двома мовами — українською і російською, все залежатиме від того, чи нестиме в собі індивідуалізоване мовлення динамічні, тобто відповідні духу часу й перспективі майбутнього, пошуки традиційного релігійно-світоглядного коду.
Історико-літературне мовлення формується національним психотипом, що дає привід розробляти психоісторію літератури на основі структурного психоаналізу, засновник якого Ж. Лакан актуалізував психоаналітичну проблематику мови і мовлення. Актуальність мовлення для пошуків коду має активізувати у вітчизняному літературознавстві розгортання українського формалізму, що займатиметься проблематикою розрізнення національного й імперського мовлення. Адже свого часу російський формалізм виявив садоавангардистську імперську теоретичну психологіку, що проявилася у вигнанні національних духовно-психологічних цінностей. На цю логіку правомірно звернув увагу Г. Грабович, актуалізувавши проблему розрізнення українського формалізму і російського[1401]. Явна сутність російського формалізму, за Грабовичем, виявила в ньому завуження цілого явища до одного прийому, загальну пріоритезацію «принципа отстранения», що моделювала імперську «заангажованість в інтелектуальному й літературному житті своєї епохи»[1402]. Імперську традицію наукового мислення по-новому (на основі актуальності психоаналізу) переймає сучасне російське літературознавство, що культивує постмодернізм, деконструює код класичного психоаналізу, переводячи його у шизоаналіз.
1401
Грабович Г. Апорія українського формалізму // Г. Грабович. Тексти і маски. — К., 2005. — С. 69—84.
1402
Там само. — С. 75.