Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

В орієнтації М. Хвильового на психологічну Європу в 20-х роках було вперше усвідомлено вирішальне значення психологічного аналізу для несвідомої себе України. Адже основою психоаналізу є механізм нарощування свідомості, що може стати визначальним не лише для літературознавства і літератури, але й для національного світу загалом: стаючи свідомішим на кожному рівні організації тіла і душі, національний суб’єкт виявляє вищу здатність бачити глибинні явища у внутрішньому і зовнішньому світі. На нашому порубіжжі М. Хвильовий постає як Агент символічного закону, що нагадує про порушення батьківського коду літературним поколінням 20—30-х років. Все це дає підстави критично ставитися до розбудови психоаналітичного дискурсу в російському літературознавстві. Адже амбівалентність імперського аналітичного мислення несумісна з національним трактуванням едіповості як чітко усвідомленого морального закону, що забороняє батьковбивство на всіх рівнях — свідомому і несвідомому, а головне — символічному, оскільки на початках людської цивілізації було Слово.

Психоісторію національної літератури формує боротьба психохарактерів, серед яких перемагає найпотужніший у свідомості національний психотип — той, хто має перевести національне Его на нову стадію розвитку, — так історизується перспективна національна історія літератури. Саме найпотужніші у свідомості національні письменники створюють архетипну основу психоісторії літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко, В. Стус, Л. Костенко, П. Загребельний, Є. Пашковський). Історія літератури формується у своєму аристократичному проекті (на архетипі Бога), а маргінальні проекти (на основі архетипу диявола) намагаються зліквідувати історичність, пропонуючи різні побічні шляхи розвитку. У кризових епохах випробовується аристократичний проект літератури, коли агресивне маргінальне прагне зайняти центральне місце. Тому на порубіжжі народжуються антиісторичні концепції. Яскравим зразком ідеологічного маргінального антиісторизму є на сучасному порубіжжі розбудова концепції психоісторії російської літератури І. Смирновим: «Боротьба характерів, які намагаються перемогти один одного і тим самим історизуючих культуру, передбачає їх спільну поразку — смерть психоісторії»[1403]. Така модель психоісторії означає, що, коли на світову арену може ввійти потужна українська Его-свідомість, російське літературознавство ставить питання про анулювання психотипів, про те, що культура виживатиме як безхарактерна, як щось спільне для всіх психотипів, як Воно, загальнолюдська несвідомість, котра більше не буде історизувати національну особистість. Українська психоісторія, вийшовши за межі імперського «комунівського» соцреалізму, потрапляє у ситуацію, де розгортається новий грандіозний інтелектуальний імперський експеримент зі злиття національних психоісторій, тобто їх переходу в тотальну безхарактерну культуру. Тобто українському характеру, який прямував до свого світоглядного незалежного існування, вибираючись із тіні російського тоталітаризму, у ситуації несвідомості загрожує постмодерністська модель інтелектуального тоталітаризму, який прагне проковтнути несвідому жертву, або цих «щирих мазохістів», за словами Ю. Андруховича.