Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

— Так, нас можна назвати дикими, — відповів баран. — Ми живемо самі. Правда, між нами й людьми існує давня угода. Коли взимку випадає багато снігу, вони приносять нам їжу. За це люди забирають собі зайвих овець, бо острівець маленький і на велику отару не вистачає паші. А взагалі ми цілий рік самі про себе дбаємо і живемо не в хлівах, а от у таких печерах.

-— Як, ви і взимку залишаєтесь тут? — здивувалась Ака.

— Авжеж. Ми цілий рік пасемося серед скель.

— О, то вам тоді, певне, краще живеться, ніж свійським вівцям, — сказала Ака. — А що ж за лихо сталося тепер?

— Цієї зими були такі морози, що море замерзло і кригою сюди добралися три лисиці, — сказав баран. — Крім них, на острові немає ніяких хижаків.

— І лисиці зважуються нападати на більших за себе?

— Та вдень не зважуються, бо тоді я можу захистити і себе, і свою отару, — сказав баран, хитнувши рогами. — Але вночі, коли ми спимо, вони залазять до печери. Ми намагаємось не спати, проте колись же треба відпочити. От вони й підкрадаються в темряві. Вони вже забрали всіх овець з інших печер, а там теж були отари не менші за нашу.

— Не дуже приємно зізнаватися, що ми такі немічні, — сказала стара вівця, — та що вдієш, коли так воно є.

— І ви думаєте, що цієї ночі лисиці теж прийдуть? — спитала Ака.

— Неодмінно. Вчора вони украли в нас ягня. І тепер не

відступляться, поки не переносять нас геть усіх. Таке було й з іншими отарами.

Ака завагалася. їй було страшно знову вилітати в бурю, але й не хотілось залишатися в печері, куди мали прийти лисиці. Вона трохи помовчала, а тоді обернулася до Нільса.

— Чи не допоможеш ти нам ще раз?—спитала вона.

— Авжеж допоможу, аби тільки зумів, — сказав хлопчик.

— Ти добре бачиш у темряві, отож я попрошу тебе: посидь, поки прийдуть лисиці, і збуди нас, щоб ми встигли втекти.

Нільса хилило на сон, але він знав, що гуси стомлені більше за нього, тому обіцяв дочекатися хижаків.

Він подався до війстя печери, сховався за каменем і став чатувати.

Невдовзі з’явилися лисиці. Хижаки видиралися по стрімкій скелі, дряпаючи кігтями, і Нільс відразу вчув, що вони йдуть. Він хотів збудити гусей, але раптом згадав, що вівці залишаться на поталу лисицям, і надумав зробити інакше.

Хлопчик прудко побіг до отари, збудив барана, скочив йому на спину і поторсав за роги:

— Уставай, старий, уставай! Зараз ми поквитаємося з лисицями.

Баран із Нільсом на спині став біля війстя. Він намагався ступати якнайтихіше, однак лисиці почули шарудіння. Вони зупинились перед печерою і стали радитись.

— Там наче щось заворушилося, — сказала одна. — Може, вони не сплять?

— Та заходь, — сказала друга. — Навіть якщо не сплять, то нічого тобі не вдіють.

Лисиці підійшли до самого війстя й знову зупинилися.

— Кого ми візьмемо сьогодні? — пошепки спитала та, що стояла посередині.

— Барана, — озвалася крайня. — Тоді з іншими матимемо менше мороки.

Нільс добре бачив лисиць. Саме тієї миті, як вони намірилися вже вскочити в печеру, він нахилився баранові до вуха й тихенько сказав: