Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

Отож гуси знову віддалися на волю вітрові, і він погнав їх далі над пустельним морем, не даючи ні на мить перепочинку.

За якийсь час гуси знову сіли на воду. Та, погойдавшись трохи, почали дрімати, і тоді до них підкралися тюлені.

Якби досвідчена Ака не була така пильна, то, певне, хижаки половили б усіх гусей.

Цілий день лютувала буря. Вона застукала безліч пташок, що летіли над морем. Одні збилися з дороги й загинули з голоду, інші так виснажилися, що попадали у воду й потонули, ще інші розбилися об скелі, багатьох поїли тюлені.

Ака вже почала потерпати за свій табун. Гуси були вкрай стомлені, а їм не траплялося бодай каменюки, де б можна сісти відпочити. Настав вечір. Ака вже не дозволяла сідати на воду, бо море раптом покрилося крижинами, що напливали одна на одну: вона боялась, щоб гусей не порозчавлювало. Двічі гуси сідали на крижини, та одного разу їх змело шаленим вітром, а другого — тюлені вилізли до них на лід.

Почало смеркати, а гуси все ще металися в повітрі.

«Що ж станеться з табуном, коли доведеться летіти цілу ніч?» — журилась Ака.

Небо було оповите хмарами, наступала темрява. Моторошно лунав крик бідолашних птахів, а внизу, на морі, з гуркотом розбивались одна об одну крижини та завивали свою мисливську пісню тюлені.

Нільс понуро дивився на воду. Враз йому здалося, що ревіння вітру стало ще голосніше. Він підвів голову і побачив обриси скель, що стриміли з моря. Гусей несло просто на кручі. Ще мить, і вони розіб’ються. Тільки він устиг це подумати, як раптом помітив у скелях великий отвір. Печера! Гуси залетіли всередину, і за мить усі вже були в захистку.

Печера виявилася висока й простора, і гуси раділи, що так несподівано знайшли собі чудовий нічліг. Та враз у кутку печери заблисли зелені цятки.

— То чиїсь очі, — сказала Ака. — Тут є звірі.

І гуси кинулись до виходу.

Але Нільс, що, відколи став малий, дуже добре бачив у темряві, їх заспокоїв:

— Не бійтеся, це вівці.

Тепер і гуси роздивилися, що то справді вівці: десь із десяток старих і кілька ягнят. Проводарем отари був, очевидно,

великий баран із закрученими рогами, тож гуси підійшли до нього.

— Доброго здоров’я, — привітались вони.

Однак баран лежав тихо й не озивався.

Гуси подумали, що вівці гніваються на непроханих гостей, тому Ака сказала:

— Ви, певне, не раді нам, але ми залетіли сюди не своєю волею. Нас заніс вітер. Він гнав нас цілісінький день. Зробіть нам ласку і дозвольте тут переночувати.

Минула ціла хвилина, а вівці мовчали, тільки декотрі тяжко зітхнули. Ака знала, що вівці боягузливі й дивакуваті, але ці були неввічливі вже над усяку міру. Врешті стара вівця із зморщеним сумним обличчям скорботно озвалася: