Маха гола

— Не хочу!.. Не хочу!..

Художник почув той самий хрипкий, сердитий і деспотичний голос, який так налякав і стривожив його тієї ночі в Римі, коли Хосефіна вперше дала волю своєму гніву. Жіночка з ненавистю дивилась на голе тіло, що світилося ніжним перламутровим сяйвом із глибини полотна. Здавалося, її охопив переляк — так буває зі сновидою, коли він зненацька прокинеться посеред людної площі й відчує на собі тисячі поглядів, які жадібно обмацують його голе тіло, — і від жаху не знає, що робити, куди тікати. Як може вона погодитись на таку ганьбу?

— Не хочу!.. — розлютовано кричала вона. — Порви її, Маріано, порви!

Але Маріано сам, здавалося, от-от заплаче. Порвати це диво! Чи ж можна вимагати від нього такої дурості? Тут не її обличчя; ніхто не впізнає, що це вона. Навіщо ж позбавляти його бучного тріумфу?.. Але дружина нічого не слухала. Вона качалася по підлозі, корчилась і стогнала — як і тієї жахливої ночі, — заламувала руки й викручувала їх, дригала ногами, болісно кривила рот і, ридаючи, кричала:

— Не хочу!.. Не хочу!.. Порви її!

Не тямлячи себе від люті, жіночка нарікала на свою долю і кляла Реновалеса. Вона, сеньйорита, і має терпіти оцю ганьбу! Мов пайпослідуща повія! Чи ж могла вона подумати, що чоловік запропонує їй таке безчестя!..

На художника так і сипались дошкульні образи, верескливий голос шмагай його, як батогом. Обурений до глибини душі Цією зневагою до свого таланту, Реновалес відвернувся від дружини і дав їй качатися по підлозі; зціпивши кулаки й дивлячись у стелю, він ходив із кутка в куток по спальні і бурмотів усі прокльони — іспанські та італійські, — які тільки були в ужитку серед його колег-митців.

Зненацька він став як укопаний, наче прикипів до підлоги від жаху й подиву. Хосефіна, і досі гола, стрибнула на картину, мов оскаженіла кішка. Її нігті дряпонули по полотну згори вниз, розмазали свіжі фарби, сколупнули ті, що вже висохли. Потім вона вихопила з ящика для фарб ножик і р-р-раз!.. Полотно протяжно застогнало й розпалося надвоє під натиском білої ручки, що, здавалося, аж посиніла від люті.

Реновалес не ворухнувся. На мить його охопив гнів, і він хотів кинутися на неї, але гнів відразу перейшов у дитячий розпач, і йому схотілося заплакати, забитися в куток, заховати голову, що розколювалась від болю, затулити долонями залите слізьми обличчя. Хосефіна, засліплена шалом, бісилася й далі коло картини: топтала ногами дерев’яний підрамник, шматувала полотно, бігала навколо своєї жертви, мов розлютована тигриця. Художник сперся чолом об стіну, і його могутні груди здригнулися від ридань — він плакав від своєї безпорадності. До батьківської туги за знищеним творінням рук своїх додалось гірке розчарування. Уперше Реновалес зрозумів, яке чекає на нього життя. Як помилився він, одружившися з цією сеньйоритою, для якої мистецтво — тільки засіб здобути славу й багатство, яка ніколи не зможе переступити через забобони вищого світу! Звичайно, він кохає її, та й вона кохає його не менше. Але що з того! Чи не краще було б, якби він лишився сам, не залежав ні від кого і жив тільки мистецтвом, а коли б знадобилася йому подруга, знайшов собі вродливу і просту, небагату на розум дівчину, наділену всіма принадами гарненького звіряти, яка любила б свого володаря і сліпо йому скорялась.