Яса. Том 2
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3541-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Яса. Том 2». Краткое содержание книги:
Проклинаючи себе за слабкодухість, мусив віддати декілька наказів: вислати посилену охорону, призначити по двоє од кожного загону, щоб стежили, аби ніхто не замерз у снігу, піднімали сонних, й ще по двоє — наглядати за кіньми. Хоч усе це аги знали самі. І мусив — таки запитати бейлербея, чи на силі яничари, чи не потрібно їм чого. Яничарський ага перше запитання сприйняв як образу й помочі од хана не сподівався. Та й що може дати йому хан у цьому голому степу, де тільки сніг, та бур’ян, та сліди хижих звірів? Де на обрії гасають табуни диких коней і велетенських птахів — дрохв, що їх яничари кілька разів мали за ворожі роз’їзди. Триденний безугавний біг зморив агу до краю, яничарам поморозив щоки, йому здавалося, що коли він дише, у нього в роті замерзає слина; єдине, що ще горіло, й тепліло, й трохи гріло, — лють, але на кого міг її вилити! Швидше б кінчався цей триклятий похід; якщо він залишиться живий, згадуватиме його до скону. Їхні татарські союзники — варвари, а великий хан — дикун. Для них ці морози, цей степ — що вовкові ліс. Хан не сказав у Едірне, які злигодні чекають воїнів столиці правовірних на цьому білому шляху. Й тепер насміхається з них. Його тонкі губи ворушаться — їх звиває посмішка.
— Чим довше стоїть у куфах вино, тим воно міцніше. Чим більше злигоднів падає на яничара, тим він дужчий. А прохання маю до хана єдине: нехай його воїни не обкрадають воїнів султана.
— Ханські слуги — теж воїни султана, — суворо одказав Селім — Гірей. — Що взяли у вас воїни степів?
— Вони тягнуть усе. Коней, їжу, зброю.
— Ви маєте хоч одного, спійманого на злочині?
— Сьогодні в мене вкрали копчений кінський окіст. Ми впіймали злодія.
Сміховинна скарга: голодний воїн поцупив копчений окіст з припасів паскудного яничара. Його треба… У цю мить пекучий біль пронизав ногу Селім — Гірея. Він ухопився за стремено, витиснув крізь тонкі, посинілі губи:
— Велю покарати луком.
Ледве Селім — Гірей від’їхав, як вершитель його присудів та двоє аг відшукали злодія й сповістили йому ханський присуд. Його вивели на сіру, в мерзлому кізяччі та грудді дорогу, що її годину тому протоптала в снігах орда. Дорога бігла на південь у милий серцю татарина край. Він дивився туди, де вона губилася на обрії, й мимовільний відчай на його обличчі заступав вираз побожності та трагічної упокореності.
Привели коня, напівдикого, бахматого, з чорною смугою через усю спину, прив’язали до хвоста лука. Татарин сам узявся за лука. Провина була вочевидь, Аллах і хан відали про неї, не прощали її. Веління хана — вищий закон правовірному на землі. Аллах дивиться на нього з неба, татари дивляться із землі. Залишається одне — померти мужем. Двоє вершників шмагонули коня нагаями, він здибився, рвонувся, поволік татарина по груддю, мерзлих кізяках, поламаних бур’янах. Татарин сконав, не випустивши лука з рук.
Ледь гострий, відточений на сідельнім ремені ніж розітнув набубнявілу, розпарену шкіру на п’яті, хан відчув, як йому ніби величезна вага скотилася з пліч. Стало гарно, аж він засміявся. Відкинувся на подушки — їх познімали з полу й склали посеред хати — й з насолодою випростав сковане кількаденним болем тіло. Його обличчя розм’якло, розправилося, він задоволено мружив ріденькі брови й пахкав губами, неначе дитина. Ніс ханові почервонів, під очима висіли мішки, ріденька борода обтіпалася, фарба на ній вилиняла, й крізь брудні патьочки проглядала рання сивина.
Селім — Гірей обвів поглядом хату. Випотрошена велика зелена скриня — воїни степу вже попоралися тут, — на лаві і долівці валялися побиті ікони — вони ж познімали їх з божниці, але, впевнившись, що сусальна фольга проста, покидали, а заодно потрощили посуд біля печі та повибивали шибки вікон. Їх позатуляли подушками.
Хан був у легкій турецькій сорочці — камкіс, все інше — кольчуга, лук, сагайдак — лежало на лаві. Хатнє тепло хилило його до сну. Воднораз йому вперше за три дні захотілося їсти, він згадав про вкрадений у яничарського аги кінський окіст і наказав подати копченого м’яса й собі.
А також зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзі, служник, розірвавши бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мідну тарілку червоних крижаних скалок і поставив під комин на жар. Поки відтавало вино, а служник різав на тоненькі скибочки м’ясо, розкладав кав’яр та родзинки, Селім — Гірей наказав завести полонених. Їх увіпхнули всіх зразу, й товмач пошепки наказав їм стати на коліна. Спотикаючись, заточуючись, бо були пов’язані за руки мотузками, кінці яких тримало двоє татар, штовхані в потилицю й під ребра, полонені поклякли на долівці. Було їх восьмеро: господар із хазяйкою, їхній син, четверо челядників та Лаврін. Одного челядника татари зарубали в лозах — тікав через лід, одбивався сокирою, й ще один, білоокий Денис, подівся невідь — куди. І Драпак, і всі інші вважали, що його порубали теж.