Яса. Том 2

IV

Сироватка реготав уві сні. Йому снилося, що кум Шевчик і його брат Одарій виловили в Скарбній русалку й принесли йому в подарунок. Русалка дивилася на нього зеленими очима, намагалася прокусити сітку, в яку замотали її січовики. Мокія розпирав сміх, бо козаки забули звичай, який найпильніше забороняв приводити на Січ жінку, а русалка хоч і нечиста сила, а таки ж жіночої породи. От, думав, перепаде їм, як вернуться з обідні запорожці.

Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всі жінки, які снилися будь — коли Мокію, були схожі на Мавру. Чи через те, що майже не знав інших молодиць, чи за щось в покуту. Він розумів це навіть уві сні, сердився, але нічого не міг перемінити. Отак — не вистачало йому ще на Січі Маври.

Од реготу й пробудився, й здивувався, що лежить на долівці. Йому нахолов правий бік — низом з — під дверей бив холодний, як лезо ножа, струмінь. Але ворушитися не хотілося, він потягнув кирею, обгорнувся полою. Помацав рукою — груба вже вичахла. Ліворуч, вткнувшись писком йому в плече, спав кум Шевчик. Плямкав уві сні губами, прицмокував, неначе маляс лизькав. Сироватка пригадав сон, посміхнувся й осінив себе хрестом. Про всяк випадок. З лівого кутка куреня долинув тихий гомін. Сироватка повернув голову (в ній одразу ніби зрушилося щось, аж тенькнуло в скроні, й згадалося, яке питво вживали звечора), побачив жовтаве світло, котре вибивалося з — під попони. Там сиділи запеклі картярі. Гарно вони вкублилися: в самому кутку, в закапелку між грубою та стіною, завісилися двома попонами — однією од високого полу при стіні, на якому спали запорожці, другою — од причілкових вікон та дверей. На підлозі стояла свічка з воску й чорнобильнику у дерев’яній тарілочці. Він тільки її й бачив. Гравців не було видно — та вони вже, либонь, і не грали, просто точили ляси — він вгадував їх по голосах. Власне, знайомий йому тільки один голос — старого Цвіркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна й трохи характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти тих, що жили на Січі в давнішні роки. Ті вміли плавати по землі в човнах, проходити по дну ріки, брали в руки розжарені ядра, повертали вершників на птахів, а пішаниць — на котів. Або кинуть на Дніпро кирею, посідають троє чи четверо на неї й пливуть собі, люльки палять. Ще й, гемонські хлопці, вусом не ведуть і оком не зморгнуть, буцім так і треба. А що Цвіркун? Щоправда, в карти з ним на гроші грати не сідай: обдере, як вовк козу, ще вміє без ключа одімкнути будь — якого замка, найбільше ж, на що вдатний, — молоти язиком. Бреше, аж курява встає, й щоразу по—іншому. Зараз теж всівся на свого шевляга, править теревені, і язик йому не пухне.