Яса. Том 2

Проте не їв гризьбою серця за тим, що не прожив десь над левадою, не просидів на призьбі під вишнею або в монастирській тиші, тільки шкодував, що, як йому здавалося, не випало пройти так, аби по тому сліду вже ніколи не ступала зловорожа нога, й не дійшов туди, куди прагнув. Не покористав уповні й того супокою, що його могли дати оцей півострівець над Скарбною, кіш, влада. Він міг одволожити душу на час, на день, на тиждень — після виграної січі, гарно збудованого думбаса, а тоді його думка починала знову кудись пориватися, на душі ставало бентежно. Його життєлюбство мало саме такий триб — невспокоєності. Так жив, так правив кошев’я, й, може, через те не стратив сили, що поміж інших була одна велика думка, один помисел, які поливали живлющою водою серце й тримали на світі.

— Найкраще було б нап’ясти над нашим островом вітрило й попливти… — зненацька мовив Сірко сам до себе. Й замислився.

А козаки подивували й притихли. Не просто було зрозуміти отамана. Неоднаковий він був навіть протягом однієї днини. Й не те щоб неоднаковий вдачею, — адже поставав перед громадою то сумний, то веселий, то відчайдушний, то палахкий, як порох, то розважливий і спокійний, — а й справді мовби жило в ньому два чоловіки. Один неспокійний, увесь у якомусь пориві, відчайдушний — міг схопити за петельки найближчого друга, скинути з човна гребця, який щось проґавив, і кинутись на відчай душі в гущавінь татар, тільки сила та божа удача й виручали, міг обрубати загребущу руку корчмаря, що злупив удвічі за питво і страви, то — перший. Але жив у ньому (й про це здогадувалось небагато козаків) інший — глибокої і широкої мислі, яка текла, мов річка, ніколи не спиняючись. Напилася душа під Богдановими корогвами волі, та й на все життя. Проглядав далеко вперед і бачив тільки морок. Либонь, душа й раніше дихала волею, а тепер він осягнув її розумом, оббігав мислію і татарський берег, і польський край, і московські землі. Не раз та мисль ламалася, їй було кривдно й холодно, вона й сама десь заплутувалася, але, вивільнившись, сягала туди, куди не сягала нічия інша. Важкий був її політ, тісно їй було в світі, тій волі, тій силі, й це пригнічувало отамана й не раз кидало в глибоку тугу. Либонь, дехто таки здогадувався, що це не просто отаман, вдатний стратег, дужий, сміливий, часом нещадний чоловік, що він не лише вміє повести ватагу козаків, а тяжко думає за них усіх, і ту думу не обмежити Чортомликом, Скарбною і Павлюком. Сам він волів у тому не признаватися, залишався просто отаманом — добрим і гнівним, спалахував і відтавав серцем, за що його й любили козаки.