Акротірський шпигун

Та слова його потонули в гуркоті бою. Десь загримів єгипетський гучномовець, і на нас посунули нові лави з ножами, з палицями й лопатами; солдати, цивільні, жінки — все населення йшло проти нас, било, кололо й топтало. Я сам бачив, як командира роти, мого старого приятеля Білла, проткнули якимсь довжелезним багнетом і затоптали на землі. Потім передо мною з'явилося перекошене від люті, запотіле обличчя єгипетського матроса, з витріщеними очима. І після цього я більш нічого не пам'ятаю.

Опритомнів я лише в цьому злиденному плавучому лазареті, де з нудьги почав огризком олівця дряпати свої спогади. Рана моя боліла не дуже, а коли біль посилювався, мені давали уколи. Я був єдиним, у кого знайшли ознаки життя, коли пізніше морська піхота захопила аеродром і почала прибирати трупи. То, напевно, було досить страшне видовище. Перша і друга хвиля «Червоних дияволів» була стерта на порох. І мій старий приятель Білл, який живим і неушкодженим пройшов війну в джунглях Малакки й побоїща в Кенії та ще й дослужився до капітана, лежав серед тих трупів.

У перші дні мені все здавалося, що ось він підійде до мене, сяде на край ліжка й почне пояснювати стратегічне становище. Але й тут для нього було б тепер небагато радості. Як розповів мені санітар, уже на другий день наші остаточно застряли перед Ель-Кантара, за тридцять кілометрів на південь від Порт-Саїда. А ввечері того ж дня Ради своєю категоричною загрозою втрутитися в Суецький конфлікт примусили нас до перемир'я; у нас не було іншого виходу, бо Америка покинула нас напризволяще. Нам навіть не вдалося вийти за соляні болота. А втім, як кажуть наші солдати, нам пощастило, бо єгиптяни збиралися з допомогою важкої артилерії розпочати контрнаступ в районі Ісмаїлії і знову скинути нас у море. Як би там не було, але в наших руках лише п'ята частина каналу. Ех — чорти б його забрали!

Про моє поранення багато говорити нічого. Вони; штрикнули мене багнетом у легені і трохи потоптали ногами. Дісталося і спинному хребтові: мабуть, я вже ніколи не зможу ходити прямо. Штабс-лікар вважає, що мені забезпечена невеличка пенсія, а митна служба розшуку, можливо, знову візьме мене в свою контору на: канцелярську роботу. От так.

Тепер я вже не той Роджер Андерсон, яким був раніше. Якщо і вийду колись звідси, то все ж я вже пропаща людина. І все це сталося, власне, через те, що п'ять-років тому я дав себе умовити в разі «національної небезпеки» добровільно повернутися до армії. Неважко зрозуміти, що то була найбільша дурниця у моєму житті. І я писав цей звіт не тільки, щоб скоротати час та змалювати свої пригоди на Кіпрі, а — головне — щоб застерегти всіх англійських солдатів від добровільних дурниць. Хлопці, не записуйтесь у добровольці, подумайте над тим, що я написав, і тримайтеся осторонь авантюр, сидіть дома, бо ніде в світі не буває краще, ніж у рідному краю.